Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

Аня підійшла до столу з білим, приіржавілим чайничком, тримаючи його в руці за руків’я, обгорнуте пропаленим у кутику вафельним рушничком.

— Дякую. Дай мені таки горілки. І собі налий, ти ж маєш, я знаю… — продовжила Тома. — Я стільки часу це все тримала в собі, мені ж ні з ким поговорити… Але я далі не можу. Колись треба наважитися на якийсь учинок. Досить накопичувати помилки. Тільки я втомилася. Я страшенно втомилася…

Аня байдуже стенула плечима й вийшла до кімнати, певно, по горілку…

Марко розтулив, було, рота, щоб щось сказати, але ж що? Що він може їй запропонувати? Якусь банальщину, дурні співчуття, яких вона не потребує? Вона ж нічого не потребує. Вона куди сильніша за нього, стоїчніша та старша.

— Не переймайтеся так, воно вам ні до чого. Просто це паскудно — жити без ніг, без волі до пересування. Куди тебе закине черговим штормом, там і приростаєш, пускаєш коріння… Я вже нічого з цим не вдію…

— Як хочете, як хочеш… — Марко вже був готовий запропонувати їй переїхати до нього, але раптом урвав, засоромившись, згадавши Аню та її стан.

— Хочеш мене трахнути? — раптом втупилася вона в нього почервонілими від недосипання очима.

Але запитала тихо, так, щоб не почула Аня в сусідній кімнаті. Недопалок кинула просто на підлогу.

Марко знітився, відвів погляд убік, униз, націливши його якраз на тліючий згарок дорогого «Марльборо».

— Ну, що ж ти? Га? Адже б хотів трахати, я це знаю. Жінки такі речі відчувають одразу…

Вона вмовкла, бо ввійшла Аня з пляшкою та чарками.

— Ти що, не будеш? — здивувалася, майже обурилася Тома, помітивши, що чарки лише дві.

Аня заперечливо захитала головою. Відколи з’явилася Тома, дівчина промовила від сили три — чотири речення.

— Та що з тобою? Що з вами всіма?! — раптом вигукнула Тома й сама злякалася цього вибуху емоцій. — Перепрошую. Я просто втомилася…

Вона сьорбнула чаю та потяглася рукою до вже початої пляшки.

— Палена? — запитала в Ані, кліпаючи на неї.

Аня тільки стенула плечима, дивлячись у вікно. Марко делікатно відібрав із рук Томи пляшку, вона дозволила. Розлив. Тома струсонула головою, ніби відганяючи якусь думку чи то першу муху в сезоні… Відкинула волосся за вуха, і Марко прикипів поглядом до її великих потворних сережок…

Томина агресія зникла так само раптово, як і з’явилася. Вона задрижала всім тілом, стислася на кріслі…

— Щось холодно, — жалібно проказала.

— Увімкнути опалення? — холодно й неприсутньо запитала Аня.

Тома ствердно кивнула, проте без жодного наміру випровадити сестру. Коли та зникла за дверима, Тома вже якось розпачливо обернулася до Марка:

— Що ж мені робити?

Марко не знав. Він хотів би запропонувати якусь раду, але її чи то не було зовсім, чи він нічого не міг придумати.

— Може, кинеш чоловіка? — несміливо озвався.

Тома не відповіла, поринувши в себе. Вона тримала обома руками горня з чаєм, обертаючи його довкола осі, і задивлялася на дно. Поволі підносила до носа, робила великий гучний ковток і злегка всміхалася.

— То що, вип’ємо? — відчув потребу якось нагадати про себе Марко, піднявши келишок.

Тома отямилася, зиркнула на Марка, далі на кришталь, узяла чарку до рук, понюхала її вміст.

— Палена, — констатувала швидше для себе.

— За тебе, — пробурмотів Марко.

— За мене, — в унісон йому відізвалася Тома, — хай буде за мене, я цього потребую…

Вона знову здригнулася, ніби від раптового подуву вітру, й залпом вихилила горілку. Одразу ж запила чаєм.

— А що з нею? — запитала вона в Марка, скосивши погляд на кімнату.

— Здається, вагітна, — зітхнув він і запустив долоню у волосся.

— А-а-а, — якось байдуже протягла Тома, — ясно. Від тебе?

— Не знаю, напевно…

— Ну, так, — багатозначно сказала вона й знову сьорбнула…

Увійшла Аня.

— Зараз стане тепліше, — пообіцяла вона.

— Дякую, — відповіла Тома, — дякую, — для чогось повторила раз, — дякую, — ще раз, — дуже-дуже дякую…

Марко сидів ні в сих ні в тих. Хотілося піти, але щось стримувало, міцно притиснувши до стільця. Із вулиці знову долинав гамір. Якесь чуже, неспівмірне з їхнім, життя розвивалося, тривало, як звично, зовсім поруч, за якийсь крок. Чужі діти бавилися, билися, верещали, гукали тата чи маму; двоє чоловіків у робах пили пиво за столиком та розмовляли; поруч ще якісь жіночки, одна з яких із килимком і тріпачкою; на вході у двір чомусь стояв міліціянт в неприродно яскравій, майже святковій уніформі: буденне життя старого дворика. Обмежений і закостенілий світ, куці проблеми, надто далекі для героїв цієї повісті…