Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

Тут у двері постукали: не порушуючи тиші, майже ніжно. Відтак ще раз, трохи гучніше: Марко зраділо підвівся — здавалося, це був його порятунок. Але схопилася й Аня; управно випередивши хлопця, вона підскочила до дверей, прочинила їх — і зробила крок назад.

— Привіт, ти не са…? — увірвалася в квартиру з застряглим у горлі запитанням Тома. На мить сцена та її учасники знову завмерли, чомусь почуваючись незручно. Потім Аня грюкнула дверима, і все поволі зарухалося.

Марко підхопився, зробив крок назустріч, потім раптом спинився. Тома, налякана його поривом, теж завмерла посеред кухні. Вона вже готова була відступити перед цим почервонілим чоловічим поглядом, але за спиною стояла Аня, яка наступала їй на п’яти.

— Сідай, — вказала вона на порожній стілець, звертаючись, очевидно, до сестри.

Та розгублено подивилася на Аню, потім на Марка, який стояв ні в сих ні в тих. Тепер його вже ігнорували, викреслювали зі свого замкненого світу, і коли він ще яку хвилину тому тільки й прагнув цього, то тепер чувся скривдженим. Піти просто так, не залишивши за собою права на останнє слово, — це мало вигляд поразки. Кров прилинула йому до голови, серце активно розпомповувало тілом лють.

Він озирнувся й сів, вирішивши, що нікуди не піде, доки не розставить всі крапки, не висловиться якнайзрозуміліше. Чого саме він хотів — цього Марко пояснити не міг.

Якщо ж би йому спало на думку досікатися справжніх причин свого залишання, то першою в списку, безумовно, мусила значитись присутність Томи з її блідими ненапомадженими вустами й швидким поглядом, що, як сполоханий заєць, ні на чому не спинявся довше, ніж кілька миттєвостей. Це, певно, була якась хвороба очей — вона безперервно кліпала, нервово сіпаючи повіками, аж від цього болісно примружувався той, хто дивився на неї.

— Будеш чай? — монотонно озвалася Аня, яка була наразі єдиною, хто наважувався говорити, а отже, удавати, що все гаразд.

Тома мовчки кивнула, потім ковтнула слину й нарешті спробувала озватися й собі:

— Міцнішого в тебе нічого нема?

— ??? — Аня спинилася біля рукомийника та здивовано обернулася, округливши очі.

— Можна навіть горілку.

— Щось трапилося? — нарешті подав голос Марко, якому, очевидно, якраз і йшлося про те, щоб почути себе, переконатися в тому, що він насправді існує тут, і помітити реакцію на це присутніх.

Тома закліпала просто в нього частіше, і щоразу, як повіки розтулялися, очі наче прострілювали Марка. Прошитий такою чергою та не удостоєний відповіді, він геть утратив певність у собі й лише глибше втиснувся в стілець, майже втонувши в ньому.

— Він збожеволів, просто збожеволів… — нарешті проказала Тома, усе ще дивлячись крізь Марка, але ні до кого конкретно не звертаючись і незрозуміло кого маючи на увазі…

— Тобі з цукром чи без? Лимон давати? — проігнорувавши попередню фразу, поцікавилася Аня.

— Байдуже. Усе байдуже… — не відповідаючи, а думаючи про щось своє, просто у відгомін запитання, промовила Тома. — Я вже не можу більше. Я надто втомилася жити…

Марко раптом відчув себе поруч із нею дитиною, хлопчаком, що закохався в старшу кобіту та якимось дивом опинився поруч із нею…

Аня поставила на стіл три горнятка, мовчки залила густу, майже чорну, заварку й знову кудись віддалилася від столу. Тома витягла з кишені плаща, якого не знімала, пачку сигарет, Марко помітив, як у неї тремтять пальці, одразу ж упали у вічі зморшки на обличчі й тіні під очима (п’є, — чомусь одразу подумав він), закурила. Зробила кілька жадібних затяжок і після третьої, майже астматичної, несподівано продовжила наче для себе…

— Цілу ніч невідомо де тинявся, повернувся попід ранок… Я вже спала, якщо чесно, мені давно байдуже до його нічних походеньок, хоча ще трохи переймаюся, чомусь постійно в таких випадках уявляю, як мені потелефонують на роботу вранці, холодним голосом запитають, чи такий-то, такий-то — мій чоловік, потім скажуть, що їм шкода, але є всі підстави вважати, що він мертвий, його вбили п’яні хулігани за десять гривень, товкли штахетами з цвяхами по голові, але він був п’яний, тож, можливо, сам був винуватцем конфлікту. Попросять прийти на опізнення… Або що… Після Бориса я майже впевнена, що так повинно закінчуватися все, узагалі все… Але він повертається, щоразу гидкіший і гидкіший… Сьогодні я чула виття якихось псів надворі й погано спала. Він увірвався десь о третій чи четвертій, напівроздягнений, із брудними руками — певно, десь падав. На мої запитання нічого не відповів, наче й не чув їх. Очі безтямно вирячив і наче щось згадував, потім почав метатися хатою, перекидаючи весь одяг у шафах. Я кричала, прохала, благала, але він не звертав на мене жодної уваги… Я кинулася до нього — він грубо відштовхнув. Вуса обвисли, щетина чотириденна, але занедбана, гидка, бомжівська. Останнім часом він так не опускався, дбав про себе, намагався бути презентабельним, особливо після того епізоду, коли його нажахали трохи… Щось шукав, але не міг знайти. Постійно бурмотів, повторюючи раз у раз якісь слова, ніби заклинання… Потім грубо виштовхав мене у двері й зачинився. Я грюкала, кричала — усе намарне… Він збожеволів. Це на нього геть не схоже. Він навіть п’яний таким не буває, а це щось…