Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

— Я, мабуть, піду, — раптом заквапилася Тома. — Мені здається, щось трапилося. Щось мусило трапитися. Щось щемить… Краще б це вже все було позаду, — зітхнула вона, підводячись.

Ніхто її не зупиняв.

— Я теж, — закашлявся раптом Марко, — я теж іду. Мені треба вийти…

Аня не зронила до нього й слова. Просто сіла та дивилася поперед себе. Їй було страшно самотності, що прийде за цим, порожнечі кімнати, звуків знадвору, чужих, безглуздих звуків, які створюють ілюзію життя, ілюзію того, що воно існує десь поза нею, десь поза цією кімнатою… І що тоді: притулятися до шибки кухні, відстежувати одноманітні рухи знайомих, сусідів, слідкувати за черговим етапом цих смішних драм, щоб переконати себе, що її випадок — не унікальний, а можливо, навіть ще смішніший і мізерніший, як їхні. Але вони не відчувають цього розпачу, цієї порожнечі. Вони шукають собі якесь заняття, заливаються горілкою, ідуть одне до одного й про щось триндять. А їй ні до кого йти, вона сама, геть сама…

Грюкнули двері, вона на мить прийшла до тями, відчула, як похололо всередині від усвідомлення того, що зроблено щось не так, що вона припустилася якоїсь помилки. Може, треба було втримати хоч когось із них — уже байдуже: його чи її, просто терпіти їхню присутність. Це менш нестерпно, ніж ненависний рок-н-рол згори, ніж тиша й цокотіння дзиґарів… Вона не пам’ятала, скільки минуло часу, доки отямилася: почула кроки поруч із дверима. Чужі кроки, хода людини, яка вперше в цій будівлі. Хтось наче шукав чиєсь помешкання. Анине серце прискорилося від непевного передчуття: чи не її квартиру намагається знайти незнайомець. Уся аж завмерла, болісно очікуючи, от він кашлянув, зробив крок убік, і їй стало зле, вона стислася, напружилася, подумки повертаючи людину зі сходів до своїх дверей.

І людина з-за дверей подалася на цей телекінез, повернулася й навіть тихо постукала.

Аня секунду чекала, вагаючись, чи не здалося їй, потім кинулася до дверей. Кров прилинула їй до голови. Одна думка швидко змінювала іншу: повернувся Марко, Тома, хто то?

На порозі — я, її бліда шкіра виказує хвилювання, легке розчарування, ще щось, чого мені не розібрати.

— Можна? — запитую я для годиться й, не чекаючи відповіді, рухаюся далі. — Ми багато що робимо для годиться, може, краще б від цього відмовитися? Га? — продовжую я свої думки вголос, щоб якось увійти в розмову, заповнити шок від своєї з’яви.

Вона дивиться на мене злегка перелякано, на мої подерті рукави, багно на штанях і плечах.

— Усе гаразд, це така нова мода — ходити в дранті, удавати бомжа… Навмисне. Усім у пику. Тим, хто тягнеться до комфорту й міряє людей за товщиною гаманця чи якістю кредитної картки. У тебе є кредитна картка?

— Ні… — бурмоче Аня, спантеличена моїм спічем.

— А Марка в тебе, бачу, теж немає?

Вона стенає плечима.

— Я чомусь подумав, що він у тебе, коли не застав його вдома.

— Він був тут, але пішов, — спромагається вона на скупу констатацію, не вдаючись у подробиці.

— У нього помер батько. Загинув, — кажу я, тупо дивлячись під ноги й думаючи, що не розумію цієї фрази та не вірю їй. Я ще не навчився вірити в смерть. Поки сам живий, цього не збагнеш, виходить, ніколи не збагнеш…

— Як? — мляво дивується вона, і я розумію, що їй байдуже.

Утім, за хвильку вона, поміркувавши, втямлює, що це значить: смерть Маркового тата, і її очі спалахують. Зрозумівши, що я помітив цю зміну в ній, вона трохи злоститься:

— То що сталося? — майже грубо запитує вона в мене.

— Його вбили. Розстріляли. Дві черги в спину з автоматичної нарізної зброї. Крові було більше, ніж в американських фільмах… — від спогаду мені стало зле, і я відчув, як на очі попри бажання накочуються сльози.

Вона навіть не вдає розпач чи жаль, утім, це добре, це плюс їй, це значить, що вона принаймні буває щирою.

— Сядь, будь ласка. Я зараз зроблю тобі чаю…

Я падаю на стілець, ще теплий після Томиного тіла. Бачу недопалок на підлозі…

— Тут був ще хтось? — запитую в її спини.

— Моя сестра. Кузина. Тамара, жінка Терешкуна, ти мав би його знати. Він, здається, збожеволів…

Я вже нічому не дивуюся.

— Я вагітна, — усе ще стоячи спиною до мене, випалює вона.

Не бачу її обличчя при цьому — але здогадуюся, що воно змінилося в кольорі, що вона аж засапалася, промовивши це…

— Від кого? — холодно запитую я, дивлячись кудись поміж її лопаток, на складку в халаті…

Із крана витікає струмінь води — і це єдина її відповідь.

— Від мене? Чи від Марка?