Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

Вона не обертається. Спина здригається — схлипує. Їй не вистачає сил збрехати мені й сказати, що вона впевнена в тому, що дитина — моя. Вона, як і завжди, ні в чому не впевнена. Я підводжуся, наближаюся до неї, простягаю руки, щоб обійняти, але відсмикую їх. Пробую ще раз, уже відчуваю тепло її шкіри, майже торкнувшись її халату, але щось не пускає, заважає…

— Мені потрібно в щось переодягтись, — кажу я.

Щось робити, знаходити якусь спільну прагматичну ціль — інколи найкраща рада в складних ситуаціях. Вона, розтираючи сльози руками (раптом згадую, що щойно мало сам не зарюмсав) по щоках, іде в кімнату, я — за нею. Уперто дивлюся поміж лопаток…

Марко наздоганяє Тому на вулиці:

— Куди ти?

— Не знаю, може, додому, він, певно, уже переказився й заснув. Я теж хочу спати, дика втома… Але не знаю…

Вона нерішуче спиняється, однозначно очікуючи від нього якоїсь пропозиції…

— Я би тобі не радив. Ходімо до мене… — нарешті насмілюється він.

— Слухай… Те, що я там сказала, вибач… Ти мене неправильно зрозумів, я не така… І взагалі, мені зараз гидко навіть думати про такі речі…

Марко почервонів…

— Ні, справді, вибач, але я просто дуже втомлена та знервована. Це стрес, навіть шок… Ти тут не допоможеш… Ми надто мало знайомі. Я так не можу… Ще раз вибач.

— Я ж не цей. Просто ходімо, ти ж мусиш десь перебути, перечекати… А щодо малознайомі — то це ще як сказати. Мені з тобою легко, таке враження, що знаю тебе давно…

Тома вагається. Видно, що повертатися додому їй не хочеться.

— Гаразд. У тебе кава є?

— Звичайно.

— Я просто посиджу в тебе, подрімаю в кріслі, не сперечайся, для мене цього достатньо, я звикла. Я просто маю алергію до ліжка, я не зможу туди лягти, надто багато поганого для мене з цим асоціюється. Не сьогодні принаймні. Мусиш це зрозуміти…

Марко погоджується, і вони йдуть. Поволі, бо треба підійматися вгору. Він інколи підтримує її за лікоть, коли вона похитується від перевтоми. Здебільшого мовчать.

— Ти вибач, я не маю сил говорити. Якщо хочеш, кажи щось сам. Про Аню, про себе, що хочеш, мені однаково. Я слухатиму, але не обіцяю, що уважно, й тим паче, не обіцяю, що запам’ятаю. Та й думаю, це не так важливо…

Марко зосереджено мовчить. Вони йдуть довгою вузькою вуличкою, над якою звисають високі старі будинки. У вікнах незвично порожньо, як на цей час. На вулиці майже немає людей.

— Що ж це? — дивується він. — Чого така пустка?

— Вони бояться, — бурмоче вкрай знесилена Тома, — вони всі просто бояться. Їх застрахали. І тебе, і мене теж, нас, правда, трохи менше, ми не такі піддатливі… Ми ще опираємося. А вони, — вона показує пальцем на брудне обличчя хлопчака, що полохливо визирнуло з-за брами й одразу ж сховалося там, — вони ні, вони дозволяють себе страхати, навіть трохи люблять це. Генетичний мазохізм…

— Я знаю, я все це знаю, — каже Марко, уже майже несучи її, бо жінка всією вагою свого тіла спирається на нього. — Ти справді помовч, ми вже майже прийшли, зараз поспиш, і тобі стане краще…

Назустріч їм чітким маршовим кроком виходить патруль міліціянтів, убраних по-святковому. Їх десятеро, кашкети насунуті на очі, тому обличчя майже відсутні; цих людей відрізняє один від одного лише зріст і конституція тіла. Марко злякано штовхає Тому вбік.

— Не штовхай мене. Я не боюся цих йолопів. Хай лише спробують мене не пропустити! Я їх не боюся! — шипить вона, але все це тихо — так, щоб, крім Марка, ніхто не чув.

Старший із міліціянтів підозріло зиркає на них — Марко відчуває цей злий погляд із-під кашкета просто фізично: його аж проймає дрож.

— Мудрий в гору не піде!.. — сильніше штовхає він уперту Тому на узбіччя й вона, хоча й неохоче, але кориться. Удавання бунту, причому п’яне, — думає собі Марко, проте йому соромно, що він таки злякався.

Одразу за шерегою суворих польських будинків — якісь безнадійні похмурі «хрущовки», ціле поле низьких сіро-коричневих п’ятиповерхівок, однаково нещасних, неповноцінних… Квартали бідоти, злиднів і розсадники майбутніх злочинців.

На межі цього району — будинок, де мешкає Марко.

— Заходимо…

Темрява, різкий запах сечовиння й калу: останній схожий на запах попсутої квашеної капусти. Сирість, від якої Тому знову кидає у дрож. Коли очі призвичаюються до темряви, вони бачать біля тумби з поштовими скриньками якогось дивного з вигляду чоловіка, який щось там наче шукає, уважно придивляючись до кожного ящичка. Марко не особливо добре знає сусідів, але чомусь упевнений, що цей чоловік — зайда, що він тут уперше і по цифрах на поштових скриньках намагається розшукати якусь квартиру, бодай дізнатися, чи вона в цьому під’їзді.