Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

— Ви когось шукаєте? — грізно запитує він у чоловіка, підійшовши з-за спини.

Той злякано озирається, мружиться…

— Я-я… — починає затинатися він… — так. Мені потрібен… Марко Миронович.

— Це я… — настає черга оторопіти від здивування Маркові.

— А-а-а… — не менш здивований чоловік не знає, із чого розпочати.

Певно, як і багато схожих на нього нерішучих людей, він уже склав собі план дій: як знайде квартиру потрібного йому чоловіка, зайде, привітається, відрекомендується, підготує плацдарм і нарешті пояснить, у чому річ і що йому потрібно від Марка. Але несподіванка збила його з пантелику. Він розгубився. Помітивши це й зрозумівши причину такого збентеження, Марко запропонував йому зайти до квартири.

Він підіймався сходами попереду, указуючи дорогу, а позаду нього пленталася дивна кавалькада — ледве переставляючи ноги, Тома та якийсь аж наїжачений, спохмурнілий чоловічок.

— Прошу, заходьте…

Тома без запрошення, не роззуваючись, пройшла в кімнату, де гепнулась у фотель.

Марко тим часом придивлявся до чоловіка, який нерішуче завмер біля вхідних дверей.

— Ну ж бо! Заходьте! — поквапив його Марко.

Той обережно переступив через поріг. Це був невисокий лисий чолов’яга в окулярах років сімдесяти — сімдесяти п’яти, замість вбрання на ньому висіло якесь потворне лахміття. Від чоловіка трохи тхнуло, але попри те все він намагався триматися гідно…

— Мене звати Пантелеймон, — почав він, — Пантелеймон Франкович…

— Марко, дуже приємно, — не без сумніву потис простягнену йому руку хлопець…

— Мені також… Річ у тім, що ваш батько… Ваш батько помер…

І все, і нічого більше. Нічого не змінилося. Цього можна було б і не сказати, це вже все одно сталося. У нього підкосилися ноги, але він не впав, це було б театрально — упасти зараз, а він уже віддавна поводився так, буцімто за ним слідкує камера. Це був фільм для одного глядача, яким, звісно, був він же, Марко. Грати тільки перед самим собою. Грати в життя, грати по-справжньому, без позерства й кічухи… У голові гуло… Для одного дня все ж забагато. У пам’яті прокрутилося кілька незначних епізодів, пов’язаних із батьком, — як вони разом вудили рибу, ще в дитинстві, як грали в м’яча…

— Як це сталося? — його голосом хтось поставив банальне й обов’язкове, але несуттєве зараз питання.

Він не потребував цієї відповіді, але запитав інстинктивно, щоб не здатися неґречним чи непоштивим сином, і це тепер, після всього, що між ними було!

— Кажуть, що його застрелили. Убили. Сьогодні вночі… Я не знаю, — старий шамкав, йому бракувало зубів у роті, — я там живу, у санаторії, де в них був штаб. Мене просто попросили, я з ним раз говорив, він мені поміг із внучкою увидеться…

І нічого більше, все інше тане, тоне…

Треба б їхати туди, до тіла, але навіщо? Що цим уже зміниш?..

Не було ні розпачу, ні жалю, ні каяття. Він спробував відшукати хоч щось із цього в собі, але не виходило — лише порожнеча, лише байдужість. Звідкись здаля підходили сльози, але до рівня очей їм не вистачало тиску й вони стрягли в горлі. Він скривився та напружився, намагаючись заплакати, щоб бодай щось зробити. Подумалося: оце і є визначальним у всьому, що з ним діється: порожнеча й намагання її бодай чимось заповнити, бодай якось… Звідси всі помилки, звідси все інше. Але це — приреченість, цього не подолати…

У грудях набрякала куля болю, що заважала дихати.

— Ви проходьте, — нарешті зрозумівши, що сліз із себе не витисне, озвався Марко до дідугана.

Той продовжував стояти при вході, й Маркові довелося його злегка підштовхнути в спину. Зайшли до кімнати. Тома вбраною спала у фотелі, якось дивно скоцюрбившись. Уві сні вона здригалася й щось бурмотіла.

Марко зняв із ліжка плед, накинув його на жінку, майже силоміць усадив діда на інше крісло, а сам вийшов на кухню. Визирнув у вікно. Справді: нічого не змінилося. Ті ж діти на вулиці, що й десять хвилин тому. Але батька вже нема. З’явилося відчуття провини. Ніколи не розумів старого, ніколи навіть не намагався зрозуміти. Знову спливла в пам’яті риболовля з дитинства: якісь хащі поза містом, безперервне скрекотіння жаб, цілі хори жаб, комарі та зелене плесо.

— Тат, можна скупатися?

— Тс, не можна, усю рибу перелякаєш.

— Я тихенько.

— Я кому сказав — ні!

Маркові не вистачало терпцю довго сидіти біля вудилища й слідкувати за поплавком. Він раз по раз витягував жилку, щоб перевірити, чи є на гачку наживка. Злостився, коли батько витягував рибину, бо в самого нічого не виходило.