Олег Криштопа - Усі жінки курви

- Йоб твою, на хуй, блядь, мать! - сказав Кіт.

Я мовчки погодився.

Ми уже сьомий день не виходимо з хати. Всі електроприлади увімкнені: праска, пралка, телефон, телефакс, телетайп, телевізори показують лише серіали.

- Всі жінки курви! - сказав я.

Кіт мовчки погодився.

- Сходи за пивом! - сказав я.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать! - сказав Кіт.

Всі жінки курви.

З віком стаєш цинічним і сентиментальним. Що в принципі одне й те ж.

У мене є Кіт, я чухаю йому яйця і годую живою рибою, а він натомість дозволяє себе гладити. Кіт ніколи мене не зрадить, хіба здохне. Він прийшов до мене сам, і я, щоб довго не думати, назвав його Котом. Нам добре разом. Це, напевне, любов, я не знаю, але що тоді любов, коли не це?

Він любить тертися своєю мордочкою до мого носа. З писка у нього трохи смердить, але все одно приємно. Це точно любов. Бо інакше її взагалі нема.

Усяка істота за природою своєю егоїстична. Любов - один із проявів егоїзму.

Моє перше кохання було у дитсадку. Нам не судилося бути разом - суспільні забобони стали на шляху нашого щастя. Батьки пробували розрадити мене - мовляв, ми ще замалі для створення сім’ї, треба перевірити почуття часом і все таке. А життя ж таке коротке, і ніякі почуття не можна випробовувати. Вони не витримають навіть подмуху вітру, що вже казати про таку страшну штуку, як час. Нас нагло розлучили, мене і Лєночку, чи Людочку, чи як там її (я вже навіть імені твого не пам’ятаю, вибач). Не було у нас жодного шансу у цьому жорсткому закомплексованому суспільстві.

Першого дня в садку я вже нарвався на неприємності - мене побили. Хлопця звали Серьожа Єфімов. Він мав велику голову і великі руки. Серьожа був дуже комунікабельний, аж занадто.

- Новенький? - сказав він мені.

Я кивнув.

- Давай гратися! - сказав Серьожа і штовхнув мене.

Я впав.

Тоді підбігла моя Лєночка і з вереском почала розмахувати перед лицем Сєрьожі руками. Сєрьожа втік. Лєночка подала мені руку, я встав. Лєночка обтріпала мій одяг, оглянула мене і сказала:

- Слабак.

Коли Сєрьожа пробував забирати мої іграшки, Лєночка (чи все-таки Людочка?) завжди опинялася поруч, і Сєрьожа відступав. Він ходив довкола мене кругами, як голодний хижак, що полює на здобич. Йому не потрібні були мої іграшки - його гра полягала у тому, щоб завдати мені болю. Лєночка ж відчувала себе моєю матір’ю, і її роллю було не дозволити хижаку завдати шкоди дитинчаті. Так ми роками жили втрьох - я, Сєрьожа і Лєночка. На новорічних ранках у мене був костюм зайчика, у нього вовка, а у неї - Червоної Шапочки.

У підготовчій групі (нам вже було по 6 років, і всі ми на той час вважали себе цілком сформованими особистостями) Сєрьожа знайшов собі іншу жертву - короткозорого Женю. Женю взяла під опіку Свєточка, а нам з Лєночкою довелося переформатовувати стосунки.

Обставини сприяють закоханим. Доконаний факт - це така зла гра долі - збіг обставин спочатку заманює тебе у цю пастку почуттів, а вже потім, коли ти безпорадний, знищує. Так було і з нами.

І мої, і її батьки затримувалися на роботі довше за інших, тож на вечір ми залишалися в садку самі. Була ще вихователька, яка-небудь Зінаїда Даздраспермівна, яка після вечері втуплювалася у вишивання, плетіння або газету і казала «діти, будьте тихо, бо буде вам лихо». Як, спитаю я вас, ми могли не закохатися один у одного? Це було неминуче, закохатися дуже легко, особливо у такому віці, коли ти ще нічого про це не знаєш. Куди дивилося закомплексоване суспільство тоді?

Мені здається, я пам’ятаю наші заборонені дотики, тримання за руки - уже не безневинне, як раніше. Пам’ятаю, як ми планували майбутнє - я хотів двох дітей, обіцяв їй стати космонавтом, а вона мала бути медсестрою. «Рожати дуже больно, - казала мені Лєночка, - але я теж хочу двох дітей».

Чому я не зберіг нашу любов у таємниці? Чому ми не обвінчалися таємно, як Ромео і Джульєта?

- Нам треба поженитися, - підганяла Лєночка.

- Ти знаєш, як це робити? - питав я її.

- Нє, я ше ж ніколи цього не робила, за кого ти мене маєш!

- Вибач. Я теж ніколи.

- Дорослі цілуються. - сказала Лєночка, - а ше ходять в ЗАГС.

Ми поцілувалися надворі, під вербою. Це було навесні. Разом нам залишалося бути яких кілька місяців, а там кінець садочку, різні школи, і спробуй один одного знайти у великому, як тоді здавалося, місті. Ми обоє відчували, як втікає час, і мусили щось зробити. Сутеніло. Ми трималися за руки. Дорослі поверталися з роботи і з усмішкою дивилися у наш бік. Мені було ніяково, і я тремтів. Лєночка теж. Я заплющив очі і цмокнув її у щоку. Стало млосно. Але нічого так і не відбулося. Нічого такого, що змінило б наше життя, що з’єднало б нас разом всупереч умовностям.