Олег Криштопа: Усі жінки курви

А потім обоє цілу ніч не спатимуть, дивлячись на тіні на стіні і у вікно. Це ростиме вже само, і вони не знатимуть, що з тим робити. Наступного ранку обоє почервоніють, зустрівшись в школі, і на перших уроках уникатимуть один одного, а потім, напевно, таки він перший не витримає і підійде, запхавши руки в кишені. Обом здаватиметься, що той, інший, не сприймає цього всього серйозно або навіть уже зі смішком розказав про вчорашній вечір друзям/подружкам (непотрібне закреслити), і весь клас за спиною сміється з тебе. Але тут все змінюється, життя попереду обіцяє багато нового, принаймні ще одна зустріч, листя на деревах більшає, вечори теплішають, вони вчаться ловити погляди один одного, зазирати всередину очей і приємно тремтіти від цього…

Можливо, нічого такого насправді не було. Для мене точно не було. Я бачив їх уже іншими.

Далі він - розбишака і гультяй, але син академіка і судді - легко поступив на юридичний факультет. Вона - старанна дівчина з бантиками, білим фартушком і завжди прокушеним язиком, але з бідної родини - двічі не вступила до медінституту. І тоді вони одружуються. Скромна весільна фотографія. Обоє холодні і якісь аж мармурові - такі ж, як мільйони інших радянських наречених на мільйонах інших радянських фотографій. Це називалося ательє. Я ніколи не розумів цієї назви, але був упевнений, що там шиють. Вершиною радянського мистецтва фотографії було якраз таке - зупинити момент, упіймати його, зафіксувати назавжди. Вбити. Тому фотографії з найрадісніших подій такі мертві і воскові. Звідти на нащадків дивляться усмішки трупів. Усі радянські фотографи вміли на багато років вперед бачити майбутнє.

Батьки обидвох були проти. У татових зіграв снобізм, у маминих гордість. Але вже через тиждень після весілля маму теж зарахували на юрфак. Що було поміж тими романтичними вечорами і цим мертвим фото - я не знаю і вже не взнаю ніколи. Потім з’явився я. Очевидно, випадково. Мене ніхто не планував. Просто так вийшло, як це часто буває у молоді. Приємно-приємно і бах - на тобі, дитина. Її спочатку не видно, не можеш повірити в її існування, єдиний доказ якого - токсикози, нервування і сварках з нічого. Вона хотіла зробити аборт, він вперше і востаннє в житті наполіг. Вона не наважилася заперечити - аборту вона боялася навіть сильніше, ніж зіпсувати можливу кар’єру.

То був час останніх політичних репресій. Татова мама, моя баба, судила політичних. Вона була родом зі столиці і життя в провінції сприймала як муку. Мабуть то було заслання, якась покута за гріхи «попереднього» столичного життя і вона мужньо їх відбувала. Вона поверталася увечері з текою паперів, кидала їх, не роззуваючись заходила на кухню, варила міцний чай і курила. Від неї пахло парфумами, помадою і папером. Мама до останнього дня вагітності і з першого дня опісля працювала в тому суді секретарем, а ввечері ходила на пари. Тато вчився вдень, а ввечері пив пиво з приятелями. Інколи, за старою звичкою, він ганяв з дітлахами м’яча у дворі. Коли повертався додому старий футболіст, він так само зупинявся і дивився за його черговим падінням. Татові карі очі сумнішали. Напевно, він уже знав, що то не любов, а звичка. Мама і її свекруха 24 години на добу були разом. Вони любили і ненавиділи одна одну. Баба мала менторський хист і в усьому повчала невістку. Те роби, того не роби, не кури, не стій, не сиди, це тобі «не йде», купи оце, візьми мою помаду. Мама скоро стала пахнути як вона - тою самою солодкавою помадою і якимись дешевими радянськими парфумами - мати дорожчі навіть у середньому соціальному прошарку вважалося чимось буржуазним. На всіх їхніх папках був вигравіюваний бюст Леніна. Тато вечорами шепотів мені про цілі поїзди політичних в’язнів, яких везуть у холодний далекий Сибір. Я нічого не розумів, а мама розуміла і шепотіла йому, щоб він заткнувся. Баба робила свою роботу мовчки і старанно. Мама їй в усьому догоджала. Своїх засуджених обоє ненавиділи і робили навіть більше, ніж від них вимагала система. Замість 5 років 10 і це справедливо, бо суд це справедливо, так має бути, бо чого я, суддя, яку це примушують робити, має відчуватися перед вами, засудженими, винною тільки тому, що я суддя і саме тут і так склалися обставини, а ви теж тут через обставини, чому я маю дивитися в ваші зухвалі налякані очі з почуттям провини? Ви винні у цьому, і тому вироки справедливі.

Потім тата впіймали на антирадянській пропаганді. Напився, щось комусь не те сказав. Вдома був страшний скандал. Мама звинувачувала свекруху, та - маму і діда-академіка. Дід-академік мовчав, гортаючи свої академічні папери, які йому, однак, були потрібні тільки щоб захиститись від світу. З ГБ тато повернувся інакшим. Його відпустили без продовження справи, але з інституту вигнали. Точніше перевели в інженерний, щоб міг приносити користь радянському суспільству.