- Молоді люди хочуть поженитися. - поважно сказав швейцар.
Ми трималися за руки і тремтіли.
Жіночка розреготалася грубим хрипким сміхом.
- Нічого смішного я тут не бачу, Свєта, - сказав швейцар. - Посидь тут з ними, я все приготую і перевірю, чи є згода їхніх батьків.
Він запитав у нас наші імена і з якого ми садочка, а потім зник.
Жіночка у правій руці тримала швабру з відром, лівою вхопила мою долоню і потягла кудись вглиб приміщення. Лєночка роззиралася і шепотіла мені на вухо, що тут дуже красиво. Мені це все вже чомусь не подобалося. Ми піднялися разом із Свєтою на підвищення, у очі сліпило світло від великих ліхтарів. Жіночка наказала нам сидіти, а сама почала мити шваброю підлогу.
- Ач які, женитися надумали. - вона все більше нагадувала мені Бабу Ягу. - Я би вас вженила. Мало не покажеться. Женишки. Ну і молодьож пішла.
Я боявся. Лєночка боялася теж, вона притискалася до мене всім своїм крихітним тільцем і я вже не мав права на страх. Тоді я міг би перемогти усіх Баб Яг і Чахликів Невмирущих разом узятих. Але небезпека чигала на нас зовсім з іншого боку.
Через кілька хвилин двері у залу прочинилися, у них зазирнув швейцар з лівреєю, а за тим вбігла моя мама. Зі сльозами на очах вона кинулась на сцену, вхопила мене на руки і понесла.
- Мамо, почекай, Лєночка… - лепетів я, але все це уже не мало значення. Лєна залишалась на сцені обласного музично-драматичного театру, а я під тишу порожнього залу залишав цю сцену на плечах зарюмсаної і злої мами, яка в коридорі відтріпала мене по задниці і теж пообіцяла вженити.
Я пам’ятаю останній погляд Лєночки - такий безпорадний і розгублений. Може, вперше, вона поклалася на мене, а я не зміг її довіру виправдати. Я ж не опирався мамі, я здався…
Увечері тато довго сміявся, а мама кричала. Я відчувався дуже винним. Завжди почуваєшся так, як тебе примушують почуватися інші. Ти винен не тому, що винен, а тому, що тебе винуватять. От. Словом, батьки були проти. Я розплакався.
Наступного дня я зі сльозами на очах розповів про реакцію батьків Лєночці. Мовляв, треба почекати.
Але вона не втішала мене, не пропонувала якихось шляхів виходу. Вона холодно слухала, змінюючись на лиці, а коли я завершив безпорадним «то що нам робити?», кам’янним голосом сказала:
- Слабак.
Цього разу «слабак» було інакше, ніж тоді з Сєрьожою, не лагідне материнське, а зневажливе жіноче. Від нашої любові не залишилось і сліду. Ми уникали один одного, ховалися у протилежних кутках, а насамкінець, вона, щоб дошкулити мені ще більше, почала дружити з Сєрьожою. Лєна і Сєрьожа - женіх і нєвєста, - підмовив я прокричати одного разу Женю, і той дістав від Сєрьожі в окуляри. Але боляче все одно було мені. Навіть від того, що кричав Женя.
Отож, я і кажу, що всі жінки курви. Кіт згоден.
…
Кіт хлебче пиво з блюдечка не гірше, ніж я з бокала. Ми розуміємо один одного. Ми, чоловіки, з яйцями.
Телевізор ніяк не заткнеться зі своїми серіалами.
- І шо би було, якби нам таки дали бути разом? Га? - питаю я у Кота.
- Йоб твою на хуй, блядь, мать! - відповідає Кіт.
Це все, що він вивчив з людської мови, але мені вистачає, щоб розуміти, що він мене розуміє, і цього досить.
- Всі жінки курви! - кажу я.
Кіт мовчки погоджується.
Він залазить на крісло, лягає на спину, витягується у весь зріст. Я чухаю йому яйця, а він муркотить.
- І шо би, бля, було, старий, якби ми таки пішли не в драмтеатр, а в справжній ЗАГС і нас би там одружили? Яким би було наше майбутнє? Я мусив би негайно летіти в космос, щоб заробити грошей, хоч би їй на весільну сукню. Я потрапив би в газети, як перша дитина-космонавт. Моє життя перетворилося б на виснажливу працю. Я втратив би своє дитинство. А вона? Вона надовго б залишалася сама, ми би все одно були окремо і повір мені, старий, я це добре знаю, ніяка жінка такого не витримає. Сєрьожа Єфімов з’явився би тут як тут і поминай як звали, дружинонько. А мама би мені ще й казала, що вона попереджала. Хіба такого майбутнього я заслуговував? А втім, може, може ми зуміли би бути щасливими всупереч усьому і всім… Хтозна, хтозна…
…
Якщо діти з’являються з любові, то я, напевно, був не дитиною, а антидитиною.
Не треба закінчувати університетів і вивчати заспиртовані у банці мізки страчених злочинців, щоб зрозуміти, що стосунки батьків проектуються згодом на всі чоловічо-жіночі відносини.
Мої батьки були однокласниками. Їх звело десь у 5-му чи 6-му. Тато приїхав зі Сходу, у прямому і переносному розумінні слова. У його зовнішності було щось монгольське, завойовницьке. Темні і злегка косі очі, чорне волосся, смаглява шкіра. Натомість характер у нього був грайливий і м’який. Син академіка і судді, він поводився зверхньо і аристократично. Вдома, як і його батьки, майже не бував - ця дитина вулиці допізна придумувала якісь забави, щоб зберегти біля себе хоч когось з інших дітей. На шиї у нього бовталися жовті ключі, але повертатися в порожню квартиру він боявся.
Читать дальше