Олег Криштопа: Усі жінки курви

- Треба в губи, - ніби читала мої думки Лєночка.

Я тоді дуже гостро відчув її запах. Запах її шкіри, запах прохолодного весняного повітря, запах верби - все змішалося. Скільки ще буде таких миттєвостей в моєму житті? А в твоєму, Лєночко? Скільки ще разів це видаватиметься прекрасним, коли хтось протилежної статі слинить тобі губи?

Але все одно нічого не сталося.

- Ти шось відчуваєш? - запитав я у неї.

- Що?

- Ну шо ми вже чоловік і жінка?

- Не знаю, нє.

- І я нє. Шось не так. Ми шось не так робимо.

Наступного дня ми втекли з садочка і пішли шукати ЗАГС. Утекти виявилося нескладно. Даздраспермівна з фарбованим рудим волоссям втупила очі в газету, Сєрьожа ганявся за Женею, Свєточка за Сєрьожою, решта дітей бавились у пісочниці і на нас ніхто не звернув уваги.

Однак місто виявилося велетенським. Ми трималися за руки і тремтіли серед шуму авто.

Щоб перейти дорогу в одному місці, нам доводилося витрачати енергії більше, ніж Туру Хейєрдалу - переплисти океан. Ми вирішили, що ЗАГС повинен бути у центрі міста, в найцентральнішому і найбільшому будинку. Місто не звертало на нас жодної уваги. Трохи зорієнтувавшись, я відчув себе у ньому своїм. Всі кудись поспішають - у справах - і я теж, з ними. Я такий же, як вони, дорослі. У мене теж є справа, може, вперше у житті, але від того не менш важлива. Я мушу одружитися. Серце вистрибувало з грудей від хвилювання. Я відчував, що зможу це зробити. Я пишався собою. Мені було страх як приємно відчувати, що Лєночка слухняно йде за мною і у всьому на мене покладається. Я був героєм.

Ми досить швидко подолали парк. Потім Лєночка почала плакати.

- Я втомилася. Я боюся. Я хочу додому. До мами і тата.

- Але ми мусимо женитися. І обов’язково сьогодні! - сказав я. - Нашу втечу помітять і вдруге втекти не вдасться. За нами будуть стежити. А потім нас віддадуть у різні школи і розлучать на довгі роки. І ми не зможемо поженитись. Але якщо ти боїшся і не хочеш…

Ми присіли на лавку. Вона перестала пхинькати.

- Я не боюсь. Я хочу. Хочу бути медсестрою, поженитись з тобою і мати двох дітей.

- Клянешся?

- Клянусь!

І ми рушили далі. Тепер ці відстані здаються мені смішними. Я можу пройти місто свого дитинства вздовж і впоперек за якихось годину - півтори. Тоді ми йшли з перервами аж до сутінків. Пройшли вулицю Шевченка, перебігли Чапаєва, де мало не потрапили під автобус, зайшли у скверик Міцкевича, де посиділи на лавочці, бо Лєночка знову втомилася. Нарешті пройшли вздовж пішохідної частини вулиці Радянської, заглядаючи у вітрини магазинів. У ательє «НОВИНКА» за склом на манекені красувалася біла весільна сукня. Лєночка примружила очі.

- Купиш мені таку?

- Куплю.

- Обіцяєш?

- Обіцяю.

В ту мить я готовий був пообіцяти їй що завгодно і був впевнений, що виконаю. Я не бачив жодних перешкод, щоб долетіти до місяця і принести його їй в кольоровій обгортці.

На площі біля пам’ятника Леніну ми зупинилися. Позаду вождя бризкав фонтан. На фасаді готелю «Україна» усміхалися з біґборда морди того ж Леніна, Маркса і Енгельса. Поруч громадилася велетенська споруда з бетону і скла. Я був упевнений, що це і є мета нашої подорожі: ЗАГС. Мені нарешті стало трохи страшно. Я не був певен, чи зрозуміють мене батьки. Чи не будуть ображатися, що я не порадився з ними. Але ж не міг я показати свої вагання Лєночці, такій рожевій і захеканій. І ми рушили до дверей.

Велетенські скляні двері відчинив швейцар у лівреї. Все було як у казковому фільмі. В холі ЗАГСу теж тихо шумів фонтанчик. Було прохолодно.

- Я вас слухаю, молоді люди, - зігнувся до нас швейцар із вставними золотими зубами.

- Ми хочемо поженитися, - пробелькотів я.

- Женитися? Гм, навіть не знаю, - швейцар підніс до правого ока лорнет і почав розглядати нас. - А ви не замолоді для цього, молоді люди?

Ми одночасно заперечливо похитали головою.

- А дозвіл батьків у вас є? - швейцар підозріло усміхнувся своїми золотими зубами.

Я невпевнено кивнув головою, відчуваючи, що червонію. Брехати тоді я ще не вмів. У мені не було й крихти цинізму та сентиментальності.

Врешті він взяв нас попід руки і повів сходами догори. Сходи були з мармуру, дуже широкі, встелені червоним килимком. Далі він прочинив ще якісь дверцята і заштовхнув нас у велетенське приміщення з рядами червоних крісел.

- Свєта, Свєта, іди сюда! - крикнув швейцар.

З темряви з’явилася низька смердюча жіночка у червоному халаті.

- Шо за дєті? Твої, шо лі? - незадоволено буркнула жіночка до швейцара.