Дешева вбога труна жовтого дерева з багатьма сучками. Свіжолакована — у затхлому повітрі отруйні випари, від яких пече в носі. Марко нажахано спиняється на порозі. Він ще відмовляється впускати це в себе — цю голу кімнату без жодного вмеблювання, цю кров на стіні, ці роздовбані кулями цеглини, цю голу огидну правду. Тіло прикрите простирадлом — із головою. На ще одній табуретці поруч із труною сидить черговий солдатик і байдуже курить. Він тримає коротенький недопалок двома пальцями майже при губах і жадібно вдихає дим. У нього немає очей: просто дві цятки під бровами по обидва боки носа… Маркове лице кривиться, я відчуваю, як він із останніх сил опирається потокові сліз, як вони накопичуються перед цією греблею свідомості, нарешті долають її та спадають назовні водоспадом вологи… Він підходить до розстріляної стіни, тулиться до неї обличчям і стрясається в напівістеричному риданні. Тиша, крізь яку виразно чути схлипування. Солдатик жбурляє свого недопалка на підлогу, встає та поволі йде. Проходячи повз Марка, який продовжує схлипувати, недовірливо зиркає на нього, невдоволено хитає головою та зникає зовсім. Але присутність цих людей із автоматами відчувається й надалі, від неї, як і від потрощених кулями стін, уже нікуди подітися. Погляд прикипає до плями крові, його крові… Я підходжу (не можу й собі пояснити, навіщо це роблю) до труни, різко відгортаю простирадло й гидливо відстрибую на крок… Усі стоять заціпенілі, зсутулені й дивляться на цей жах широко розплющеними очима: якесь наче здуте — як луснута кулька — тіло Мирона в подертому піджаку, сіре, без кровинки, обличчя, череп місцями обстрижений — довкола дірок від куль. І з одної з цих чорних зяючих проваль вилазять, звиваючись, хробаки. Маленькі білі черви. Їх багато. Рана просто кишить ними, цими потворними гидкими створіннями, вони мерзенно рухаються, якісь такі кругленькі та вгодовані…
Відчуваю, що мене верне. Томі теж стає зле, і вона, відвернувшись, кілька разів зригує. Аня вирячається на черв’яків і незворушно стоїть на місці. Дід, який якогось дідька поперся за нами, погано бачить і тому не розуміє нічого. Марко, відчувши, що щось негаразд, перестає ридати, обертається… Робить крок, потім другий назустріч батьковому тілу… Наче намагаючись щось заперечити, хитає головою: раз, другий. Долоні стискаються в кулаки…
Учасно з’являється Васько, який підбігає до труни та засмикує простирадло…
Тепер усе майже гаразд — можна навіть спробувати переконати себе в тому, що те, що ми щойно бачили, — нормально або, якщо й ненормально, то насправді його немає, від утоми ми перебільшили, то лише гра уяви, а не справжні черви…
Сморід лаку, яким гробар недбало змастив дошки труни, перекриває інший запах — запах смерті, запах гниття й розкладання. Запах жаху… Марко заламує руки, до нього підходить Тома та щось шепоче. Шукаю очима Аню — перекошені вуста, лівий кутик губів опущений додолу, погляд мутний, нестямний… Вона — от хто справді не відчуває майже нічого — спокійна до смерті, перейнята собою… Вона озирається, і я не встигаю відвести погляд; вона перехоплює його й значуще киває головою: знає, що я знаю. Підходить:
— Слухай, а де ми будемо спати?
Я стенаю плечима, проте запитання справді доречне. В офісі можна помістити двох людей, а от ще трьом доведеться шукати прихистку. Я роззираюся в пошуках Васька: є люди, котрі мають чітке, конкретне мислення, і він належить саме до них. Жодна метафізика їх не обходить, вони не переймаються світоглядними проблемами, не терзаються пошуками глибинного сенсу, спокійно ставляться до смерті, але в той же час вони логічні й управні у вирішенні побутових проблем…
Навіть присутність смерті не може примусити нас забути про речі дріб’язкові чи щоденні, навпаки — схололе тіло якнайшвидше апелює до рутинних клопотів: необхідно домовитися про місце на цвинтарі, купити труну, замовити вінок тощо… Дивлячись на Васька, я раптом зрозумів, що голодний. Подумав, що це, певно, ознака остаточного цинізму, але подумав якось мляво, байдуже… Я не їв уже кільканадцять годин, і в шлунку щось клекотіло та посмоктувало… Раптом згадав черв’яків із голови Мирона, чорну діру, якої просто не може бути в черепі, хіба що то кров, яка запеклася; контрастно чорне провалля на фоні легкої сивини. Його рідке коротке волосся, схоже на щетину, і ця дірка, а довкола неї біла-біла знекровлена шкіра (у цій сірятині всі стають такими безколірними, але в мертвотності таки є своя барва — радше зеленувата)… Я подивився на простирадло, із-під якого проступали контури тіла: ніс, рельєф чола… А довкола все неозначено, напнуто, як вітрило… Хтось поволі ходить у сусідній кімнаті — натужно скриплять дошки підлоги; десь цокотить годинник; чиєсь шепотіння на фоні абсолютної тиші гучне, контрастне, аж до болю у вухах… Секундна стрілка важко зсувається з місця, завмирає — пауза в часі, подих вічності… Навідуються — не лише до мене, до всіх, хто є тут: я бачу це в зіщулених зіницях — думки про безчасся, про те, що на табуретках поруч із нами — провалля нічогості, яке наблизилося до кожного на небезпечно близьку віддаль, увірвалося у свідомість, поскубало шкіру, увійшло в мозок… Це безглуздо, це незрозуміло для нас, непояснювано, і саме тому може статися з кожним, таки станеться з кожним, але може статися будь-коли, будь-якої миті, хай зараз, світ довкола — сама крихкість і непевність…
Читать дальше