Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

Марко мріє про втечу від себе, про пожирання часу, він хоче, щоб швидше настало завтра, позавтра, щоб хтось ножицями монтажу вирізав із його життя сьогодні та все, що з цим сьогодні пов’язане. Нікому, це треба перетерпіти… Він уже не вірить у настання майбутнього, він хоче й не може уявити собі того, що станеться за кілька хвилин, коли вони прибудуть на місце… Щільно зачинені двері майбутнього, і жодної шпарки у них. Васько флегматично кермує, у його окулярах, як і на лобовому склі бусика, відбиваються перекинуті догори ногами голі дерева та небо в прогалинах гілля, і туман, що сидить у заглибинах рельєфу при дорозі в очікуванні вечора… Якісь люди з сапками на клаптиках городів, зігнуті навпіл, усе якесь малокрівне, астматичне… Огортає жаль, коли дивишся на ці неоковирні будівлі, тонкі труби, бруд, потрісканість… Васько різко звертає, побачивши вибоїну; усіх підкидає, від несподіванки падаємо одне на одного; на якусь мить затягнуті плівкою очі спалахують, звертають увагу на інших… Але…

Раптово починаються гори, земля стає дибки. Димка у верхівках ялиць та сосен при шпилях… Дорога тягнеться вгору, бусик затихає, майже спиняється, здається, він навіть починає відкочуватися назад, але Васько вправним рухом перемикає передачу на нижчу, й автобус натужно вгризається в полотно дороги, поволі повзучи догори… Довкола блідо-зелені високі сосни, крізь відчинене біля водія вікно в салон вривається різкий, але приємний запах хвої… Аж не віриться, що ми їдемо в гості до трупа… Я намагаюся згадати обличчя Мирона, але нічого не виходить. Образ блідий, розпливчатий, крізь короткі білі смуги на асфальті посередині дороги бачу хіба його очі, вони найяскравіші, сумні, карі очі, такі гарячі й водночас крижані, холодні, глибокі, як бездонне озеро в горах… І більше нічого. За кілька місяців ніхто вже не зможе згадати його без фотографії, навіть син, особливо син, бо він уже намагається забути батька… Тисне вказівними пальцями на скроні — стирає, хапається за пасма волосся — от-от висмикне з корінням, але ні — це лише марнотний театр перед собою. Йому не позбутися тіні батька, якого зрадив… Йому не позбутися себе, своєї безвинної вини…

Довкола — лиш ліс, час від часу повз нас прошмигує зустрічне або супутнє авто, Тома щось каже у вухо Маркові, він слабко всміхається, Аня ревниво пантрує за обома… Дорога різко завертає, у кущах над розламаною зупинкою бачимо напис «УРО Т», приїхали…

Подаю руку дідові, потім Ані, услід за нею зістрибує Марко й допомагає злізти Томі. На подвір’ї кільканадцять міліціонерів, пес із настовбурченими вухами, висолопивши язика, натягує повідок і гавкає на нас. Один із цих типів у блакитній уніформі наближається, собака метається на прив’язі, бризкаючи слиною…

Із бусика виходить Васько й іде навперейми міліціянтові. Притримуючи офіцера за лікоть, відводить його набік і щось пояснює. Чоловік у формі недовірливо слухає, підозріло зиркаючи в наш бік. Хмари розступаються, і стає сонячно-сонячно. Усі мружаться. У вікнах центрального корпусу — зморшкуваті беззубі обличчя. Їх усіх зачинили, на дверях — озброєна охорона. Якийсь хлопчина заціпеніло ввіп’явся пальцями в автомат, інший чухає свіжострижений газон власного черепа…

— Ходімо, — каже нам Васько. — Але швидше.

Крокуємо алеєю: розбитими плитами, порослими травою. На плечах і спинах відчуваємо погляди — захованих у хащах міліціянтів і старих, що пантрують і за нами, і одне за одним. У повітрі — відчуття напруги. Хочеться озирнутися, але знаємо, що не можна, потрібно притримуватися якогось неоголошеного правила: ми вдаємо, що не відчуваємо цих поглядів. Марко угнув голову в плечі, зігнувся, на нього аж шкода дивитися. Він іде наче під прицілом, здається, от-от має прогриміти постріл і він замертво впаде… Проте нічого не відбувається, і це гнітить його навіть дужче, ніж якби хтось справді поцілив у нього. При вході в штаб ще два озброєних автоматами солдатики внутрішніх військ. Камуфляжні форми завеликі на цих хлопчаків: смішно віддуваються рукави й штанки, настовбурчився живіт. Я дивлюся на їхні автомати та думаю, що варто комусь із них не витримати психологічного навантаження, зірватися — і він легко може прошити чергою нас усіх… Смерть зовсім поруч, за який крок, смерть така ж реальна, як і тіло в штабі, як і потріскані плити під ногами… Залізна смерть у масці блідого пуху над губами, блідо-червоних прищів на чолі та щоках… Марко дивиться на ці прищі, уявляє собі цих хлопчаків перед люстерком, як вони чавлять свою шкіру, тиснучи гній пальцями, і раптом згадує, як робив це колись сам або як це робила Аня в його квартирі перед трюмо, коли він найдужче її ненавидів… Але все це не має жодного значення, усе це зайве та недоречне, проте що може бути доречного за таких обставин, які думки вважати правильними й гідними? — Марко розгублено озирається через Томине плече на мене, шукаючи якоїсь поради: в очах його біль і майже розпач. Зараз — ще кілька кроків сходами догори, повз щепки розтрощених дверей, лінолеумом, мимохідь увімкнених комп’ютерів, шаф із дбайливо поскладаними документами — і все вирішиться для нього само собою. Там, наприкінці, у глухому куті на двох табуретках стоїть труна…