Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

— Чому ти постійно мовчиш, старий? — питають мене в лоба його тонкі трапецевидні окуляри, що віддзеркалюють якусь скрипучу червону неонову рекламу. Це стається десь після другої чи третьої чарки ананасової горілки в дешевому генделику. — Ти знаєш, що це мене дратує?

Що я повинен йому сказати? Що не вперше чую такі зізнання? Що мені просто обридло говорити чи пояснювати комусь щось? Що справа в дитячих комплексах і надмірній недовірливості та замкненості?

Немає грошей, пальці намацують у кишені замість гаманця горішки, що невідомо як там опинилися. Холодне пиво ріже пальці правої руки, пляшкою стікає блідий морозяний піт. Відкорковуємо просто до паркана з нерівномірно вкладеними штахетинами. Васько зазирає під корок.

— Ти — жертва реклами! — чомусь регочуся я.

П’яна інфантильність. Злегка заплітається язик, вдаряючись у зуби й намацуючи в заглибинках жовті пластмасові пломби.

— Хто ти? — питає він.

— А ти хто?

Я вдивляюся у відблиски темряви в його трапецевидних окулярах. Ніч. Відображення моєї ночі. Відвертаємося й ідемо. Друзів із нас не вийде. Добре. Друзів не варто мати, бо ти відповідальний за них, а вони — за тебе, а з відповідальності ніколи нічого доброго не виходило, бо врешті це стає так обтяжливо та тоскно, що хочеться просто плюнути комусь із них бодай на черевик, щоб він образився й сказав тобі все, що про тебе (проти тебе) думав увесь той час, поки любив тебе. І вийде, що він (та й ти також) леліяв у пам’яті мегатонни дріб’язкових прорахунків, зривів, недоречностей. Сміттєзвалища пам’яті.

Ми бредемо вулицями, раз по раз провалюючись ногами в глибокі вибоїни, де причаїлися бридкі брудні калюжі. Мої штани, певно, схожі на камуфляж розвідника, його — так само. Я вже майже не розрізняю Васькової фігури поруч зі своєю, бо раптово зникло освітлення, і тільки відблиск темряви в його окулярах та важкий п’яний віддих — наслідування мого власного — вказують на те, що він усе ще поруч.

Я хочу повернутися в штаб, але втома притягує мене до бруківки з минулого сторіччя, і я падаю навзнак. Васько схиляється, щоб допомогти мені звестися на ноги, хапає мене за руку, щодуху тягне, аж червоніють від напруги окуляри, але чую нудотний тріск порваної на рукаві тканини й починаю реготати. Він усе ще натужно дихає, смикає дужче й, урешті, сам опиняється на землі з гучним матом. Я продовжую реготатися.

Сидимо на вкопаних у землю бордюрах, уже майже світає, а може, то так лише здається через якесь зарево незрозумілого походження на Сході. Таксі? У цій дірі посеред ночі немає таксі. Мусимо йти пішки. Васько раптом згадує, що має десь неподалік одну сумнівну знайому. «Ходімо», — великодушно пропонує він, я ж лише заперечливо хитаю головою. «А я йду», — розпачливо зводиться він на рівні ноги. Із хвилю стоїть погойдуючись, наче гіпнотизер чи загіпнотизований. Потім простягає мені руку для потиску та раптом зникає. Я розплющую очі й бачу, що також кудись іду. Поволі, навпрошки. Дороги перекопані, довкола якісь жовті катки, грейдери й інша будівельна техніка. Тінь лісу на околиці темніша, ніж ніщо ночі. Ще хвилин десь так 15, 10, 5…

— Алло!.. Алло!..

Тиша.

Номер мобільника знають лише свої. Отже, можуть дізнатися всі. У кожного найближчого є свої найближчі, а в того — ще свої. Компроміси знайомств у наш час заходять надто далеко. Люди, доведені до відчаю самотності, об’єднуються з собі подібними вже за геть сумнівними та смішними ознаками: професійна, ідеологічна, навіть статева.

Знову дзвінок. Визначник номера не спрацьовує. Може, не відгукуватися?

— Алло!

— Алло, — украдливо шепоче голос на тому боці, щоб поскуботати Миронові барабанні перетинки. — Ти сам?

— Хто це?

— А ти как думаєш? A-а?.. Я, Шура. Все, як договарювалися. Ми щас прибудем з моїм кандідатом і все буде чікі-чікі. Все, как договарівались. Ти помниш: 25 кусків йому і 5 мені — за посрєдництво.

— Ладно.

Кінець розмови.

Кінець. Ще яких кілька хвилин утоми — й буде по всьому. Він навіть не помітить, як вони під’їхали: тихо, маскуючись темрявою та не вмикаючи фар. Двоє в чорному навшпиньки ввійдуть у корпус, рипнувши старезними та поіржавілими дверима. Важкий скрипучий звук потойбіччя виведе його з задуми, і він зрозуміє, що час настав. Підійде до дверей офісу, візьметься за клямку й раптом докумекає, що щось не так. Щось: тиша, темінь, інтуїція. Замість того, щоб вийти, він причаїться й поволі проверне ключ у замку. Клац. Похапцем крок назад. І раптом — бах!!! Двері розлітаються на щепки. Ба-ба-бах!!! Порвана, ніби іграшкова, дощечка падає йому до ніг. Жовтаве світло освітлює дві чорні фігури в проймі з чорними (він уявляв собі зброю інакше, та взагалі це сон якийсь!) автоматами. Один (із чорними-чорними зіницями) зводить зброю на Мирона та стріляє. Кандидат в останню мить кидається вбік, до дверей, що ведуть углиб. Черга прошиває раму. Він чимдуж біжить, розуміючи намарність своїх спроб урятуватися, йому важко розігнатися у вузьких кімнатках, довго возиться з замком на «чорнових» дверях, перестрибує через сходинки, плутає сліди порожніми приміщеннями… Чує за спиною хекання кілерів (це сон, сон, сон, цього не може бути насправді, треба перестати бігти, і тоді він зможе нарешті прокинутися, отямитися від цього жахіття), тихе клацання пострілів (певно, є глушник). Бачить, як розлітається від куль, що влучили, цегла на стіні. Раптом бачить кров, власну кров. Так і є, сон, — устигає ще подумати, бо не відчуває болю, тільки слабкість, яка підкошує ноги, аж тоді нарешті дикий спалах, що зносить голову…