Світлана Клімова: Ті, кого немає

– Вибач, Сашо! – Валентин підхопився, відіпхнувши ногою стілець. – Щось на мене сьогодні найшло. Добре, дурницю впоров… – Він спідлоба поглянув на неї й винувато всміхнувся. – Нервуюсь, бачиш. Не хочеться знову на роботу запрягатись.

– Візьми себе в руки, – холодно сказала Олександра. – Відпочинь. Пообідаємо спокійно.

Вона безгучно причинила двері. Неділя й насправді не задалася.

Чоловіка, коли він повернувся, Олександра зустріла в якнайпохмурішому настрої – Федоров геть забув, що Валентин до середи в рейсі.

– Може, сходимо в кафе, вип’ємо винця? Такий дивовижно тихий вечір, – жваво запропонував він з порога.

– Щось не хочеться.

– Ти чимось засмучена, Сашо? Марта, по-моєму, геть забула про все. Така ж, як зазвичай. Але все одно я зранку збираюся по той замок…

– Зажди, не роззувайся, – сказала вона. – У тебе гроші з собою? Сходи, будь ласка, в магазин. Я не проти випити, але тільки вдома, удвох.

Він приніс пляшку горілки, томатний сік, мінеральну, оливки, свіжий білий хліб.

– Бенкет, одначе, – мовив Федоров, засовуючи пласку пляшку в морозильник і косячись: дружина зосереджено накривала на стіл. – Хто б міг подумати.

– Під час чуми, – посміхнулась Олександра. – Іди, мий руки, я тут сама впораюся.

Він повернувся й сів навпроти, присунув тарілку, поклав салату, відламав хрустку скоринку й зажував.

– Ну? – поквапила Олександра. – Ти такий голодний?

– Зараз. – Федоров ковтнув бульбашкової води з високого келиха, підвівся й витяг з холодильника запітнілу пляшку. Наповнив чарки: дружині по вінця, собі на дві третини. – За що п’ємо?

– Ні за що. Просто так. Ми з тобою давно не вечеряли вдвох.

– Правда. – Сергій махом спорожнив чарку і з апетитом накинувся на все, що було на столі.

Олександра пила дрібними пташиними ковтками доти, доки на очах у неї не виступили сльози. Федоров знав, що вона рідко п’яніє, обходиться невеликою кількістю спиртного. Сам він волів вино, і то далеко не будь-яке.

– Поїж, – сказав він дружині.– Годі курити.

– Сергію, – промовила вона, вперто клацаючи запальничкою і з шумом видихаючи дим, – мені нещодавно телефонував Савелій. Кликав на свій ювілей. Це восьмого, тобто через тиждень. Запрошені всі, крім Валентина… Ми не поїдемо.

– Ми? Тобто ти хочеш сказати, що це остаточно?

– Найпевніше. Я без Валентина туди ані ногою. Налий ще, будь ласка. І не дивися на мене, я не нап’юся. Немає приводу.

– Та все ж горілку треба закушувати, – посміхнувся Федоров. – Що за манера все ускладнювати, Сашо? Ось ти мені, будь ласка, поясни… – Він налив, узяв свою чарку й підняв. – Твоє здоров’я! Поясни, що за кішка між ними пробігла? І з якої речі Валентин звалився нам на голову?

Він дивився, як дружина цідить горілку, як зволожується й світлішає її погляд, як вона підхоплює з тарілки бутерброд і впинається в нього міцними зубами.

Нарешті Олександра торкнулася губ серветкою й заговорила:

– Не знаю. Може, Інна… Слухай, а якщо справді поговорити з нею, вона має вплив на чоловіка. Може, переконаємо Савелія не рубати з розмаху?

– То й поговори. Бо інакше все це матиме дивний вигляд. Савелію Максимовичу, якщо не помиляюся, шістдесят?

Олександра кивнула:

– Мені здалося, що це не формальне запрошення. Він розпитував про всіх, жартував. І тільки в самому кінці зненацька додав: «Тільки Валентина не надумай із собою тягти. Відразу викинь з голови. Я його не маю бажання бачити…»

– А це справді важливо, аби Валентин там був?

– Авжеж! Я хочу їх помирити. Іншої нагоди не буде… У Савелія характер, він і замолоду був крутий, але ж рідні брати! Коли він приїхав на похорон батька, хоч я що робила, хоч як опиралась, але однаково повернув усе по-своєму – відвіз брата в цю свою Тьмутаракань… А ми ж із Валентином жили душа в душу. Савелій міг і далі допомагати нам, проте сказав як відрізав: тобі треба закінчувати училище, виходити заміж і народжувати власних, а не облизувати оце сопливе щеня. Я з нього зроблю чоловіка… Слово в слово.

Вона відвела погляд і посміхнулася.

– Ні, тепер я розумію: там був прямий розрахунок. Він на ту пору підбивав клинці до Інни, а в тієї батько був важливим цабе й косо дивився на Савелія, який і там, я певен, примудрився показати свій норов. А тут – брат-підліток, серйозна відповідальність, забрати до себе, вивести в люди… Виглядає гідно й серйозно. Я ж у той Бікін потім їздила, вже після одруження Савелія. Валентин закінчував школу, дім – повний ущерть, щойно народився Родіон…