Світлана Клімова - Ті, кого немає

Так тривало до весни.

У середині квітня, опівдні в неділю, коли Федоров збирався на прогулянку з дочкою, зненацька залунала трель дверного дзвінка. Дзвонили різко й наполегливо.

Олександра пішла відчинити – і він почув її приглушений радісний зойк. Дівчинка, одягнена для прогулянки в строкатий комбінезончик, уже напівсиділа у візку, а сам він, натягнувши куртку, нахилився взути черевики й був спиною до дверей.

Коли Сергій випростався й глянув, його дружина міцно обіймала невисокого молодика в шкіряній кепці та плащі – синьому, ніби припорошеному пилом, а може, й вигорілому; її плечі під фланеллю домашнього халата ходили ходором.

Нарешті Олександра відірвалася від гостя, який тим часом із ревнивою цікавістю роздивлявся Сергія. Очі в нього виявилися прозорі, зеленкуваті, швидкі й гострі, як в оцінювача у ломбарді.

– Сергію, – аж трохи задихаючись, вигукнула дружина, – Валюша приїхав… Любий мій!

Кого стосувалися останні, мало не зі сльозою мовлені слова, він одразу не зрозумів, лише за хвилину здогадався, що перед ним молодший брат Олександри – Валентин Смагін. Сергій нечітко пам’ятав його з нечисленних сімейних фото, що зберігались у дружини.

– Нам уже час, – пробурчав Федоров замість вітання, однак енергійно потрусив простягнену долоню шуряка.

Через три години дружина постала перед ним зовсім іншою людиною.

На обережне питання, чи надовго завітав дорогий гість, вона відрізала, що то не його собача справа.

– Зачекай, Сашо, не гнівайся, я ж по-доброму запитав. Я розумію, що ти скучила за братом, проте ж у нас дитина… Можна було й попередити, а не валитися як сніг на голову!

– Я нікому з родичів не писала про Марту. Він не в курсі.

Що любив у ній Сергій, то це відхідливість. Голос дружини звучав уже зовсім спокійно.

– Ну добре. То, може, ти тепер відповіси на моє питання?

– Валентин приїхав назавжди.

– Як це? – розгубився Федоров. – Де ж твій брат житиме? Він-бо вже не хлопчик, йому далеко за тридцять, якщо судити з зовнішності.

– Валентин молодший за мене на п’ять років. А мені, як тобі добре відомо, любий мій, у січні виповнилося тридцять два… – Вона знову почала розпалюватися. – Він утомився, діставався кілька діб, з пересадками… За тридцять… Це ж треба! І прошу тебе – не галасуй у домі! Я поклала його в нашій спальні, братові необхідно відпочити… Марта в бабусі?

– Так. До вечора.

– Нагодували?

– А як ти гадаєш?

– Послухай, – дружина уважно глянула. – Потрібно все одразу розставити на місця. Дай сигарету і сідай! Брат не пояснив мені, чому повернувся. Ми з ним узагалі цього не обговорювали, і я нічого не знаю, крім того, що йому більше немає де жити. Ця квартира, у якій ти навіть не прописаний, рівними частками належить мені й Валентину. Савелій, наш старший, відмовився від своєї частки вже давно, ще коли їхав до місця служби. Потім, після смерті батька, як тобі відомо, він забрав до себе молодшого брата. Я закінчувала медучилище, жила на копійки… Мені було не до формальностей. Валентин має всі законні підстави мешкати тут…

– А хіба весь цей час він оплачував комунальні послуги? – безглуздо заперечив Федоров, перебивши дружину.

– Я не відповідатиму на дурні питання. Валентин повернувся й буде з нами жити. Крапка. Моєю думкою ніхто особливо не цікавився, нав’язуючи мені дитину. У тебе є Марта, у мене – молодший брат. Я його виростила, замінила йому матір і нікому не дозволю скривдити або принизити його. Можеш вважати, що ми оце зараз підписали мирну угоду. І годі з цим… Будь ласка, зателефонуй своїм і скажи, що ти ввечері привезеш усе необхідне для дівчинки: харчі, одяг, гроші. Нехай Марта з тиждень побуде в них, доки Валик облаштується, обживеться. Ми віддамо йому свою спальню…

Це означало, що їм із дружиною доведеться жити разом у середній із трьох кімнат. Там від дня появи дочки стояло її ліжечко, а поряд – розкладний диван, на якому спав Сергій, щоб уставати до дівчинки ночами. У тих випадках, коли в них залишалися на ніч його мати або нянька, Федоров спав із дружиною, що, зрештою, було рідкістю.

– Ось що, – уже м’якше, майже лагідно промовила Олександра. – Зробімо так. Ти перекуси і їдь. Без усіляких там дзвінків.

– Я поїв.

– То рушай… Поясни все Вірі Андріївні. Можеш навіть залишитися там на ніч.

У той момент він нічого не відчував, крім здивування. Але його батьки, коли Сергій став викладати домашні новини, сприйняли звістку порівняно спокійно. Вони мали двокімнатну квартирку в блоковій багатоповерхівці за два квартали від його будинку, дачну ділянку в передмісті, ледь живі «жигулі», вчительські пенсії та знайомого кардіолога. У дівчинці вони душі не чули.