Нарешті Олександра торкнулася губ серветкою й заговорила:
– Не знаю. Може, Інна… Слухай, а якщо справді поговорити з нею, вона має вплив на чоловіка. Може, переконаємо Савелія не рубати з розмаху?
– То й поговори. Бо інакше все це матиме дивний вигляд. Савелію Максимовичу, якщо не помиляюся, шістдесят?
Олександра кивнула:
– Мені здалося, що це не формальне запрошення. Він розпитував про всіх, жартував. І тільки в самому кінці зненацька додав: «Тільки Валентина не надумай із собою тягти. Відразу викинь з голови. Я його не маю бажання бачити…»
– А це справді важливо, аби Валентин там був?
– Авжеж! Я хочу їх помирити. Іншої нагоди не буде… У Савелія характер, він і замолоду був крутий, але ж рідні брати! Коли він приїхав на похорон батька, хоч я що робила, хоч як опиралась, але однаково повернув усе по-своєму – відвіз брата в цю свою Тьмутаракань… А ми ж із Валентином жили душа в душу. Савелій міг і далі допомагати нам, проте сказав як відрізав: тобі треба закінчувати училище, виходити заміж і народжувати власних, а не облизувати оце сопливе щеня. Я з нього зроблю чоловіка… Слово в слово.
Вона відвела погляд і посміхнулася.
– Ні, тепер я розумію: там був прямий розрахунок. Він на ту пору підбивав клинці до Інни, а в тієї батько був важливим цабе й косо дивився на Савелія, який і там, я певен, примудрився показати свій норов. А тут – брат-підліток, серйозна відповідальність, забрати до себе, вивести в люди… Виглядає гідно й серйозно. Я ж у той Бікін потім їздила, вже після одруження Савелія. Валентин закінчував школу, дім – повний ущерть, щойно народився Родіон…
– Ну, хай так, – перебив Федоров. – Зрештою, яка різниця, що там між ними було. Припустімо, посварилися, не зійшлися поглядами. Молодший не захотів іти в училище, тягти армійську лямку, а старшого це зачепило. Але все ж таки поясни мені, Олександро, одну річ. Чому твій Савелій, знаючи, у яких умовах ми живемо, жодного разу не запропонував допомогти? Забезпечена людина. Дві машини, квартира в місті, заміський будинок, власний офіс, бізнес… Хіба він не міг оселити Валентина… скажімо, у своїй міській квартирі, яка цілий рік порожня? Та й добро було б під наглядом… Ми тут учотирьох тіснимося в малогабаритній «трьошке», і жодного виходу з цього не видно!
– Він пропонував, – глузливо промовила дружина. – Ми якось поговорили віч-на-віч. На ту пору він саме закінчував будівництво дому. Я зателефонувала після роботи й приїхала до нього в офіс. Думаєш, легко мені це далося? Якби не ти, я б і пальцем не поворухнула. І що? Виклала ситуацію, а він категорично: я Вальку на гарматний постріл до себе не підпущу. Хочете, каже, – роз’їдьтеся. Продайте це житло, а не вистачить грошей, я додам.
– А мені ж ти нічого не сказала!
– А навіщо? Нічого ж і не вийшло. Тож закриймо тему.
Федоров промовчав. Насправді, до нього це й не має прямого стосунку. До Валентина за ці роки він начебто звик, та й перетиналися вони нечасто, зайняті кожний своїм.
– Доп’ємо? – Федоров кивнув на напівпорожню пляшку.
– Мені годі… Я завтра на восьму.
– Знову відпустка в листопаді?
– Здається, цього року вийде раніше. Ще не знаю.
– Сашо, послухай…
– Ну? – Було видно, що вона вже повністю зосереджена на якійсь своїй, нікому не видимій проблемі, яку доки не розв’яже, не заспокоїться. – Чого тобі?
– Нічого…
– То допоможи прибрати зі столу, і ходімо спати.
Було близько пів на одинадцяту. Федоров збирався на балкон – постояти, подивитися на чужі вікна й викурити останню сигарету, поки дружина возиться у ванній. Але до цього зазирнув у кімнату Марти, торкнувся дверей.
Із замком буде морока – це ясно. Олександра під час ремонту наполягла, щоб двері були як двері, тому й вибрали світлий цільний дуб. Його нічим не взяти – тільки фрезою.
Він увімкнув світло та ввійшов.
У дочки панував безлад, як і має бути в її віці. Дружина вже тут побувала, відзначив Федоров. Наплічник порожній, брудні речі в пранні, а на ліжку дочки лежить комплект свіжої постільної білизни та два махрові рушники. Більший – для басейну. На письмовому столі купою звалені строкаті камінці й мушлі, погано відчищені від піску, блокнот, дрібні купюри, зім’ятий залізничний квиток, дешевенький дерев’яний браслетик, перстеник, подарований бабусею до тринадцятиріччя. Окремо – легенька позолочена медалька на щільній муаровій жовто-блакитній стрічці. Біля стільця сиротливо валявся догори підошвою Мартин капець.
Читать дальше