Усі вони співіснували, немов сусіди на поверсі, яким нема коли й словом перекинутися. Олександра розривалася між домашніми справами і лікарнею, Валентин носився з думкою розбагатіти, а Федоров, крім роботи, щодня возився з дочкою. Школа, тренування – і так по колу, аж доки Марта підросла настільки, що він уже не боявся відпускати її саму в басейн…
Росла вона абсолютно самостійною. З дев’яти років сама готувала собі сніданок, ішла до школи, на тренування або до бабусі, у якої проводила вечори й часто залишалася ночувати.
На думку дружини, Марта робила тільки те, що сама вважала за потрібне. Мабуть, так воно й було: дочка майже нічим не цікавилася, крім спорту. Навчалася вона пересічно, з явною нудьгою, і уникала однокласників. Але Марта йому подобалась – і квит. Він уже призабув, якою вона була в ранньому дитинстві – кумедною та беззахисною. Тепер поруч із ним жила майже доросла й вельми розумна людина, мовчазна, уважна, без підліткового лукавства й стервозності.
Олександра, незважаючи на те, що дочка дивним чином була схожа на неї навіть у дрібницях, цієї ранньої дорослості не схвалювала. «Наче їй геть усе байдуже, – якось дорікнула вона Федорову. – І це ти винен. Навіщо ти засунув її прямо з пелюшок у цей спорт? Ким вона виросте, що буде робити? От я все життя мріяла стати лікарем, хоча ні чорта з цього не вийшло… А Марта? Питаю її: ти що, все життя будеш у басейні товктись? У відповідь – а хоч би й так, що поганого? Я кажу – подивися на своїх однолітків, вони такі розвинені… Музика там, іноземні мови, комп’ютери знов-таки… Вона у відповідь: усе це лушпиння. Мені нема коли дурницями займатися, як твій брат. Мене взяли кандидатом у збірну, наступного літа в мене багато змагань і поїздок на збори…» – «Отже, така вдача, – гмикнув Федоров. – Оригінальна…»
Розмірений плин їхнього життя знов урвався, коли в місті з’явився старший із братів Смагіних – той зненацька вийшов у відставку в полковницькому чині. Савелій Максимович повернувся з Росії на батьківщину з родиною – дружиною Інною та сином Родіоном. Головними цілями Савелія, як він повідомив сестрі в телефонній розмові, були вступ Родіона на економфак місцевого університету, придбання квартири й зведення заміського будинку.
Зустріч відбулася в найближчу суботу. Валентина не було. Савелій Смагін прибув із сином, і в цілому бесіда тривала рівно півгодини, усе по-діловому. Від обіду Смагін-старший відмовився й квапливо помчав геть, пославшись на невідкладні справи, однак дозволив синові побути з тіткою та двоюрідною сестрою. Марті було вручено новісінький недорогий мобільник, перший у її житті.
Саме з того пам’ятного дня Олександра остаточно втратила спокій.
– Мамо! – з порога заявила Марта, доладу не привітавшись ні з батьками, ні з Валентином, що визирнули в тісний передпокій на її гучну появу. – Ви коли вріжете замок у двері моєї кімнати?
– Навіщо? – розгублено запитала Олександра. – Та постав ти наплічник! Що за манера в коридорі вивалювати все підряд? І ще чогось там вимагати.
– Ти що, не розумієш? – вигукнула Марта. – У мене повинен бути особистий простір!
– Господи, що за дурниця! У тебе його більше, ніж у всіх нас разом узятих. Де ти нахапалася цього? Особистий простір… Ми не бачили тебе місяць, ти майже не телефонувала, бабуся нервувала… Замок! Ти б хоч обійняла рідних, чемпіонка…
Марта скинула з плеча наплічник, спідлоба покосилася на Смагіна і ступила до батька, підставляючи щоку для поцілунку. Сергій обійняв дочку, легенько пригорнув, вдихаючи запах її засмаглої шкіри, немитого жорсткого рудуватого волосся і ще – поїзда й міської літньої куряви. Стояв недільний ранок, усі були вдома, дівчинка щойно повернулась із Запоріжжя, де брала участь у змаганнях і, як вони вже знали, виграла заплив на двісті метрів вільним стилем у своїй віковій групі.
Дочка, відірвавшись від нього, поцілувала Олександру й одразу ж уперто повторила:
– Тільки сьогодні ж! Інакше я втечу до бабусі на дачу й не повернуся, доки не одержу ключ від своєї кімнати. Зрозуміло кажу?
– Та що це з тобою, Марто! Як ти розмовляєш? Ану геть з очей! Іди у ванну й прийми хоча б душ із дороги… І їдь куди хочеш! Що за нахабство!
Сергій бачив, що дружина ледь стримує лють, і поспішив втрутитися:
– Та не кричіть ви обидві. Немає проблеми. І ти, Сашо, заспокойся. Мені не важко врізати замок, у нас навіть десь валяється підхожий… І нема чого галасувати через дрібниці.
Читать дальше