Світлана Клімова: Ті, кого немає

– Чотирнадцять їй виповниться тільки через три місяці.

Дружина потроху охолоняла, і він уже сподівався був, що все обійдеться.

Однак не обійшлося.

Коли вони вчотирьох уже сиділи в кухні за сніданком, Федоров винувато повідомив, що замок, про який він згадав, так і не знайшовся. Завтра ж він купить новий і вріже. На це Марта заявила, що негайно їде до діда з бабою на кілька днів. Вона вже домовилася з двоюрідним братом, він на машині і за потреби поверне її додому.

Олександра з шумом піднялася, жбурнула на підлогу серветку й, не зронивши жодного слова, почала жбурляти брудний посуд у мийку.

Федоров неголосно, уже починаючи гніватися, промовив:

– Я поїду з тобою, Марто. Збери речі. Дорогою дещо купимо. Ти в курсі, що в мене від учора відпустка? Завтра ж буде тобі замок. А зараз у тебе на все про все півгодини – електричка об одинадцятій тридцять…

Марта підвелася, буркнула: «Дякую, мамо!» – і, не дочекавшись відповіді, пішла до себе, проігнорувавши питання Валентина:

– А що, Родіон у понеділок буде в місті?

Коли Федоров із дочкою нарешті відбули, Валентин Смагін покликав сестру.

Олександра з досадою погасила щойно прикурену сигарету й попрямувала в кімнату брата.

– Чого тобі, Валику?

– Треба поговорити, Олександро. Заходь, сідай.

Від його ранкової жвавості не лишилося й сліду. Брат був похмурий і зосереджений.

Її завжди вражала майже стерильна чистота кімнати Валентина, його акуратність і точність у поводженні з речами. Нічого зайвого, ані порошини, навіть із постійно відчиненим вікном. «Коли він устигає все прибрати?» – дивувалася Олександра. І це при нескінченних поїздках, утомі, недосипанні й не найкращому здоров’ї… Свіже повітря – це зрозуміло: молодший змалку потерпав від рідкісної форми алергії. Був болісно чутливий до запахів косметики, пилу, шерсті тварин, хоча з віком став почуватися ліпше. Спочатку вона навіть не наважувалася курити при братові, доки той зі смішком не зауважив, що у вагоні мусить нюхати й не таке. На запитання, чому він не змінить роботу, відповів: «Та звик якось. Робота цікава, і грошики капають. У моєму віці міняти професію пізнувато…»

– Чого тобі? – повторила Олександра, опускаючись на край широкого розкладного крісла. – Ти коли збираєшся в рейс, сьогодні?

– Так. Після обіду. – Валентин сів верхи на єдиний стілець. Позаду каламутно блакитнів екран ноутбука. – Хочу поговорити з тобою. Про Марту й Родіона. Ти нічого не помічаєш, Сашо?

– Ти що маєш на увазі? – миттєво насторожилася вона. – Племінник у нас буває нечасто, сам знаєш. Савелій його неохоче відпускає. Та й стежити мені за ними нема коли…

– Щось вони занадто часто стали зустрічатися.

– Із чого ти взяв?

– Ну, – він усміхнувся. – Є така думка, скажімо так…

– І що з того? Родіон – не в батька. Зовсім інший характер. І він до нас прив’язався. Уважний, не дурний…

– А нашому племінникові відомо, що Марта йому не рідня? Що ніяка вона йому не двоюрідна?

– До чого тут це? Савелію я писала – давно, приблизно того року, коли ти від нього поїхав. А чи казав він дружині й синові – мені до цього діла нема.

– Але ж якщо хлопцеві про все відомо, він може й з Мартою… поділитися. Якщо вже не поділився. Ось тобі й причина її витівок. Підлітки такі речі сприймають болісно. Для когось це ще гірше, ніж сирітство…

– Ти себе, чи що, маєш на увазі? – примружилась Олександра. – Так ти й не був сиротою. У тебе була я.

– Не про мене мова, – відмахнувся Валентин. – Ти хіба нічого не помічаєш, сестричко? Подаруночки, дзвіночки, те-се…

– Що ти навигадував, Валентине!

– Ну, дивись, Олександро, я тебе попередив. Ти її ще за дитсадок вважаєш. Ох і здивує вона тебе одного разу! Охнути не встигнеш, як онуки заведуться. – Він сухо реготнув. – У Марти характер, а тут ще й вік той самий… привабливий.

– Нісенітниці.– Олександра скривилася, встаючи. – Усе це твої фантазії. Якби Марта знала, що ми її вдочерили, то насамперед запитала б у мене або Сергія. Чого в неї не віднімеш – це прямоти. Ні про що таке вона навіть не здогадується, і Родіон, я певна, гадки не має. А стосунки в них цілком родинні. Викинь з голови… Піду, займуся обідом.

– Родинні? – пробурмотів Валентин і після паузи раптом запитав навздогін – сестра вже стояла у дверях: – А якщо я сам скажу дівчинці правду, як ти до цього поставишся?

Олександра круто обернулася.

– Не жартуй так, Валику, – неквапливо мовила вона. – Тільки я маю право все розповісти Марті. Я єдина, зарубай на носі. Ти мені життям зобов’язаний і ніколи не посмієш мене засмутити. Ми з тобою одне, і ближчого за тебе в мене нікого немає.