Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

— Маєш передсмертне бажання? — викрикую я, зупиняючись за вісім кроків від нього — більш ніж безпечна дистанція. Він, може, й має, а я от точно ні.

Його щоки й ніс червоні від холоду, тонкий шар снігу зібрався на його хвилястому русявому волоссі й на капюшоні його бордової толстовки. Коли в нього такий вигляд, я майже здатна повірити, що він не такий уже ідіот.

Але потім він знов починає балакати.

Знизує плечима, жестом указуючи через дах на землю внизу.

— Моїм легеням хана. Тож насолоджуюся краєвидом, доки можу.

Як поетично.

І чому я очікувала чогось іншого?

Вдивляюся повз нього й бачу, як мерехтить обрій міста далеко-далеко на відстані. Святкові вогні, яскравіші, ніж будь-коли, вкривають кожен дюйм кожного дерева, оживляючи парк унизу. Деякі навіть натягнуті між деревами, утворюючи чарівний навіс, під яким можна пройти, відкинувши голову й роззявивши рота.

За все своє життя я жодного разу не була на даху. З тремтінням натягую на собі куртку, охоплюючи тіло руками, і переводжу погляд на нього.

— Гарний краєвид чи ні, нащо ризикувати навернутися з сьомого поверху? — питаю я його, щиро дивуючись, що може бути в голові у людини з дефективними легенями, яка лютої зими видирається на дах.

Його блакитні очі загоряються так, що в мене йойкає в шлунку.

— Ти колись бачила Париж із даху, Стелло? Чи Рим? Чи хоча б ось це? Це єдине, проти чого вся ця медична дурня здається незначною.

— Медична дурня? — питаю я, роблячи два кроки до нього. Шість кроків. Межа. — Завдяки цій медичній дурні ми досі живі.

Він фиркає, закочуючи очі.

— Завдяки цій медичній дурні ми не можемо бути там і жити по-справжньому.

Моя кров починає скипати.

— Ти хоча б знаєш, як тобі пощастило брати участь у цьому випробуванні? А ти сприймаєш усе як належне. Розбещений мажорний покидьок.

— Стривай, звідки ти знаєш про випробування? Розпитувала про мене?

Я не зважаю на його питання й продовжую.

— Якщо тобі байдуже, то забирайся, — парирую я. — Нехай хтось інший посяде твоє місце у випробуванні. Хтось, хто хоче жити.

Підіймаю погляд на нього, спостерігаючи, як падає сніг у проміжку між нами й зникає, осідаючи у твань під нашими ногами. Ми мовчки дивимось одне на одного, а тоді він знизує плечима з непроникним виразом обличчя. Він робить крок назад, знову до краю.

— Твоя правда. Тобто я все одно помираю.

Я звужую очі. Він цього не зробить. Чи як?

Ще один крок назад. І ще один. Його кроки риплять по свіжому снігу. Він не зводить з мене очей, закликаючи сказати щось, зупинити його. Змушуючи гукнути його.

Ближче. Майже на краю.

Я різко вдихаю. Холод дряпає мої легені зсередини.

Він заносить ногу над краєм, і від самого вигляду обриву моє горло стискається. Він не може…

— Вілле! Ні! Зупинись! — кричу я, підступаючи ближче до нього. Моє серце оглушливо калатає.

Він зупиняється з завислою над прірвою ногою. Ще один крок, і він би впав. Ще один крок, і він би…

Ми мовчки дивимось одне на одного. Його блакитні очі цікаві й допитливі. А тоді він заходиться реготом, гучним, глибоким і диким, і це так знайомо — наче сіль на рану.

— О Боже. Твоє обличчя зараз було просто безцінне, — він перекривляє мій голос: — «Вілле! Ні! Зупинись!»

— Ти що, негіднику, знущаєшся? Нащо ти це робиш? Розбитися на смерть — це тобі не жарт!

Відчуваю, як мене всю трусить. Вганяю нігті в долоню, намагаючись зупинити тремтіння, і з цим розвертаюсь і йду від нього.

— Ой, годі тобі, Стелло! — кричить він мені вслід. — Я ж лише дуркував.

Я відчиняю двері й переступаю через гаманець, бажаючи опинитися якнайдалі від нього. Чому я взагалі переймаюся? Нащо дерлася чотири поверхи вгору, аби перевірити, чи він живий?

Збігаю на кілька сходинок униз, підіймаю руку й розумію… Я забула надіти маску.

Я ніколи не забуваю про маску.

Сповільнюю крок, а тоді взагалі зупиняюся — виникає ідея. Підійнявшись назад до дверей, я повільно витягаю доларову купюру з вимикача сигналізації, кладу в кишеню і кулею лечу вниз, на третій поверх лікарні.

Притулившись до цегляної стіни, я переводжу подих, а тоді стягую з себе куртку і шарф, відчиняю двері й простую до себе в кімнату, наче щойно була у ВНІТ. Десь удалині надривається сигналізація на даху — то Вілл відчиняє двері, щоб зайти всередину. Далека, але надсадна, вона луною розноситься по сходах, вібруючи в коридорі.

Я не можу стримати усмішку.

Джулі жбурляє блакитну теку пацієнта на стіл за перегородкою, трусить головою й бурмоче до себе: