Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

— На дах, Вілле? Та невже?

Приємно знати, що я не єдина, кого він до сказу доводить.

Виглядаю з вікна, стежачи, як падає сніг у неоновому сяйві вогнів у дворі. Коридор нарешті затих після годинної догани Віллу. Глянувши на годинник, я бачу, що зараз лише восьма вечора, тож у мене безліч часу, щоб попрацювати над пунктом 14 мого списку «Підготувати застосунок до бета-тесту» і пунктом 15 «Заповнити таблицю дозування для діабетиків», перш ніж лягти спати.

Перед тим як почати, швиденько продивляюся фейсбук — червоне сповіщення запрошує мене в п’ятницю ввечері на Вибухову Виїзну Пляжну Шкільну Вечірку в Кабо. Клацаю на сторінку й бачу: вони скористалися описом, який накреслила я, ще коли сама організовувала цю вечірку. Не знаю, краще мені від цього чи гірше. Проглядаю список людей, що йдуть, бачу фотографії Каміли та Мії, Мейсона (тепер уже без Брук) і ще фотографії кількох людей з моєї школи, які вже дали згоду.

Мій айпад починає дзеленчати, і я бачу дзвінок у FaceTime від Каміли. Вони наче знали, що я думаю про них. Усміхаюся й веду пальцем по екрану, приймаючи дзвінок. Яскраве сонячне сяйво якогось чарівного пляжу, на якому вони сидять, заливає екран айпада і мало не сліпить мене.

— Гаразд, офіційно визнаю: я вам заздрю! — кажу я, коли перед очима випливає засмагле обличчя Каміли.

Мія хутко вистромлює голову над плечем Каміли, на екрані з’являються її кучері. На ній цільний купальник у горошок, який я допомогла їй обрати, але часу на люб’язності вона явно не має.

— Там є симпатичні хлопці? І не смій казати…

— «Лише По», — доказуємо ми хором.

Каміла знизує плечима, поправляючи окуляри.

— По рахується. Він СИМПАТИЧНИЙ!

Мія пирхає, підштовхуючи Камілу.

— Його ти сто відсотків не цікавиш, Каміло.

Каміла грайливо штурхає її в руку, а тоді застигає, мружачись на мене.

— О Боже. Невже є? Стелло, там є якийсь гарний хлопець?

Я закочую очі.

— Він не гарний.

— Ага! — вони вдвох верещать від захвату, і я передчуваю шквал питань, що зараз рине на мене.

— Мені треба йти! Поговоримо завтра! — кажу я попри їхні заперечення й перериваю дзвінок.

Спогад про дах ще надто свіжий і химерний, щоби про нього говорити. На екрані знову з’являється сторінка з пляжної вечірки в Кабо. Збираюся натиснути «Не йду», та мені бракує духу зробити це просто зараз, тож натомість я просто закриваю сторінку й запускаю Visual Studio .

Відкриваю проект, над яким працюю, і починаю один за одним розбирати рядки коду, вже відчуваючи, як розслаблюються при цьому м’язи. Знаходжу помилку в рядку 27, де ввела с замість х як змінну, і брак знака рівності в рядку 182, але окрім того застосунок нарешті здається готовим до бета-тесту. Я ледве можу в це повірити. Згодом відсвяткую з чашечкою пудингу.

Намагаюся перейти до таблиці дозування для діабетиків в електронному списку найпоширеніших хронічних станів і перебираю різний вік, вагу й медикаменти. Але швидко усвідомлюю, що натомість витріщаюся на порожні колонки, вистукуючи пальцями по краю ноутбука, а думками перебуваю за мільйон миль звідси.

Зосередься.

Тягнуся по свій кишеньковий записник, викреслюю пункт 14 і намагаюся відчути спокій, що зазвичай настає після виконання завдань зі списку, але не зараз. Я завмираю з олівцем над пунктом 15, переводячи погляд із порожніх електронних колонок і рядків на «Заповнити таблицю дозування для діабетиків».

Незавершено. Гм.

Жбурляю записник на ліжко. Живіт наливається тривогою й неспокоєм. Встаю, підходжу до вікна й відсуваю рукою жалюзі.

Мій погляд переміщується на дах, на те місце, де стояв Вілл. Я знаю, що коли піднялася туди, він був звичайним собою, та я не уявляла ні кашлю, ні вагань. Ні страху.

Містер Смерть-Прийде-По-Нас-Усіх не хотів помирати.

Стривожена, я підходжу до мого візка з ліками, сподіваючись, що виконання пункту «Розібрати ліки перед сном» у моєму списку допоможе мені заспокоїтися. Пальцем вистукую по краю візка, дивлячись на батарею пляшечок, потім знов у вікно на дах, а потім знову на пляшечки.

Він хоча б свої процедури виконує?

Можливо, Барб здатна примусити його вживати більшу частину ліків, та не буде ж вона стояти поряд під час кожної дози. Вона може запхати його у віброжилет, та не може гарантувати, що він носитиме його належні півгодини.

Імовірно, він не виконує всіх призначених процедур.

Намагаюся розставити ліки послідовно, беручи їх і перемішуючи у візку, та назви зливаються. Замість спокою я почуваюся дедалі більш пригніченою, і мою голову зусібіч стискає гнів.