Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

Справді гарна.

Я відводжу погляд і — постривайте-но… Бути не може. Підсвічую цифру курсором.

— Сто тисяч переглядів? Ви що, жартуєте?

Хто ця дівчина?

Менш ніж за годину мою першу після безсонної ночі дрімоту перервав сигнал тривоги в коридорі, а другу спробу пізніше зірвали мати й докторка Гемід, вломившись до моєї палати з вечірнім візитом. Утомлений, я придушую позіхання і втуплюю погляд у порожній двір, звідки холодні вітри й прогнозований сніг заганяють усіх усередину.

Сніг. Принаймні є на що чекати.

Притуляюся головою до прохолодного скла, з нетерпінням очікуючи, доки світ довкола вкриє білою ковдрою. Я не торкався снігу, відколи мати вперше здала мене до найкрутішого лікувального закладу як морську свинку для дослідів ліків проти B. cepacia. То було у Швеції, і цю штуку вдосконалювали вже років п’ять.

Вочевидь, «вдосконалили» недостатньо, бо тижні за два я повернувся від них додому зовсім ніякий.

Наразі я мало що пригадую з тодішнього перебування в лікарні. З більшості своїх лікарняних подорожей пам’ятаю лише білий колір. Білі лікарняні простирадла, білі стіни, білі лабораторні халати — усе зливається. Та все ж пригадую кучугури снігу, які намело під час мого перебування там — так само білі, тільки гарні, не такі стерильні. Справжні. Я мріяв поїхати кататися в Альпах, чорт би забрав ту легеневу функцію. Але єдиний сніг, якого мені вдалося торкнутися, був на даху орендованої матір’ю автівки.

— Вілле, — суворий голос матері прорізається крізь марення про білий порох. — Ти слухаєш?

Вона знущається?

Я повертаю голову й дивлюся на неї та докторку Гемід, киваю, мов китайський бовванчик, хоч за весь цей час не чув жодного слова. Вони постійно торочать про результати мого першого тесту, відколи я розпочав випробування десь тиждень тому, і, як завжди, нічого не змінилося.

— Нам треба бути терплячими, — каже докторка Гемід. — Перший етап клінічних випробувань на людях розпочався лише півтора року тому.

Я не зводжу очей з матері, дивлячись, як вона поспішно киває, і її коротка білява стрижка рухається вгору-вниз під слова лікарки.

Цікаво, за скільки ниточок їй довелося смикнути й скільки грошей викинути, щоби втягнути мене в це.

— Ми відстежуємо його стан, але Вілл має нам допомогти. Має звести до мінімуму всі мінливі чинники у своєму житті, — очі лікарки зосереджуються на мені, тонке обличчя стає серйозним. — Вілле. Ризик перехресної інфекції тепер іще вищий, тож…

Я перериваю її:

— Не кашляти на інших фіброзників. Зрозуміло.

Її чорні брови насуплено сходяться.

— Не наближатися до них на відстань витягнутої руки. Заради їхньої безпеки і твоєї.

Я глузливо підіймаю руку, декламуючи слова, що, мабуть, уже стали девізом усіх фіброзників:

— Шість кроків завжди.

Вона киває.

— Ти зрозумів.

— Я зрозумів лише те, що в мене B. cepacia , отже, вся ця розмова тупа й безглузда.

Найближчим часом нічого не зміниться.

— Немає нічого неможливого! — з ентузіазмом каже докторка Гемід.

Мати закушує вудила:

— Я вірю в це. Ти теж маєш вірити.

Я видаю якнайширшу усмішку й підіймаю великий палець, а тоді перевертаю його донизу й хитаю головою, зганяючи усмішку з обличчя. Це така туфта.

Докторка Гемід прокашлюється, дивлячись на мою матір.

— Гаразд. Залишаю це вам.

— Дякую, докторко Гемід, — каже мати й завзято тисне їй руку, наче щойно підписала контракт для свого найнадокучливішого клієнта.

Докторка Гемід наостанок усміхається мені тонкими губами, а тоді йде. Мати обертається й дивиться на мене. Її блакитні очі пронизують наскрізь, голос лунає колюче.

— Мені коштувало величезних зусиль включити тебе до цієї програми, Вілле.

Якщо під «зусиллями» розуміти виписаний чек на суму, за яку можна послати до коледжу маленьке село, то вона, безумовно, доклала зусиль, достатніх, щоб зробити з мене лабораторну пробірку.

— Чого ти хочеш? Подяки за те, що запхала мене до чергової лікарні, змарнувавши ще більше мого часу? — я встаю й підходжу до неї, зазираючи в обличчя. — За два тижні мені буде вісімнадцять. Я офіційно стану дорослим. Ти більше не триматимеш мене у вузді.

На мить вона здається приголомшеною, а тоді її очі звужуються. Вона хапає зі стільця біля дверей свій плащ із останньої колекції Prada , натягує його й на ходу озирається на мене.

— Побачимось на твоєму дні народження.

Я притуляюся до дверей, дивлячись їй услід, доки її підбори цокають геть по коридору. Вона зупиняється біля поста медсестер, де Барб гортає якісь папери.