Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

Він завжди бував чисто виголеним, не враховуючи борідки, яку носив однієї зими, коли я ходила до початкової школи.

Він усміхається, потираючи своє неохайне підборіддя.

— А тобі — нові легені. Що, з’їла?

Я закочую очі, а він сміється з власного жарту.

— Як минув концерт?

Він знизує плечима.

— А, ти ж знаєш.

— Я рада, що ти знову виступаєш! — бадьоро кажу я, всіма силами намагаючись мати перед ним добрий вигляд.

— Хворе горло одужує? — питає він, кидаючи на мене стривожений погляд.

Я киваю, ковтаючи на знак того, що запалення в моєму горлі починає відступати.

— Уже в мільйон разів краще!

Його очі сповнюються полегшенням, і я швидко змінюю тему, перш ніж він знову почне розпитувати про лікування.

— Як твоя нова квартира?

Він дарує мені найяскравішу усмішку.

— Блиск! Там є ліжко і ванна!

Його усмішка повільно згасає, і він знизує плечима.

— Ось майже і все. Упевнений, житло твоєї мами краще. Вона завжди вміла створити домашню атмосферу будь-де.

— Може, якби ти просто зателефонував їй…

Він хитає головою й перериває мене.

— Проїхали. Серйозно, все добре, серденько. Квартира прекрасна, і в мене є ти й моя гітара! Що ще мені треба?

Мій шлунок стискається, але у двері стукають, і входить Джулі з темно-зеленою тацею в руках, повною їжі.

Тато бачить її й розквітає.

— Джулі! Ти як?

Джулі ставить тацю й демонструє йому свій животик. Для тієї, яка останні п’ять років твердила, що ніколи не матиме дітей, їй до смішного не терпиться їх мати.

— Бачу, ти зайнята, — каже тато, широко всміхаючись.

— Поговоримо пізніше, тату, — я переводжу курсор на кнопку завершення дзвінка. — Люблю тебе.

Він салютує мені, і розмова обривається. Запах яєць і бекону підіймається від тарілки, а поряд із нею на таці стоїть велетенський шоколадний коктейль.

— Ще що-небудь треба, Стел? Товариство?

Я кидаю погляд на її вагітний живіт і хитаю головою, відчуваючи, як несподівана хвиля зневаги заповнює мої груди. Я люблю Джулі, але я справді не в настрої обговорювати її нову маленьку сім’ю, коли моя розпадається.

— Зараз зателефонує По.

Мій ноутбук дзеленчить — саме вчасно, — і на екрані вистрибує фотографія По і зелений символ слухавки. Джулі потирає живіт, дивлячись на мене чудним поглядом, а тоді напружено, збентежено всміхається.

— Гаразд. Приємного вам часу!

Я натискаю кнопку «прийняти», і на екрані повільно проступає обличчя По з густими чорними бровами поверх знайомих теплих карих очей. Він постригся, відколи я бачила його востаннє. Коротше. Охайніше. Він усміхається мені від вуха до вуха, і я намагаюся всміхнутись у відповідь, але зрештою виходить щось більше схоже на гримасу.

Я не можу викинути з голови образ батька. Такий сумний і самотній, у ліжку, і все одно зморшки на його обличчі глибокі й сповнені виснаження.

А я навіть не можу відвідати його.

— Привіт, mami [3] Матусю! ( Ісп. ) ! Вигляд у тебе ФІГОВИЙ, — каже він, відставляючи свій молочний коктейль і мружачись на мене. — Знов накидаєшся своїми шоколадними пудингами?

Я знаю, що в цьому місці маю засміятися, та, схоже, вже витратила свій денний ліміт удавання. А ще навіть не пів на десяту.

По хмуриться:

— Отакої. Що сталося? Це через Кабо? Знаєш, обгоріти на сонці — не жарт.

Я відмахуюсь і натомість підіймаю тацю, наче іграшку, щоб показати По мій «сніданок лісоруба». Яєчня, бекон, картопля й молочний коктейль! Звичайна річ для наших побачень за сніданком.

По дивиться на мене з викликом, наче мені не вдасться так просто змінити тему, але не може у відповідь не підняти свою й продемонструвати мені ідентичний сніданок — ось тільки його яєчня гарно прикрашена цибулею-різанцем, петрушкою і… Стривайте.

Ні фіга собі, трюфелі!

— По! Де ти трюфелі доп’яв?

Він підводить брови, всміхаючись.

— Треба з собою приносити, mija [4] Доню моя! ( Ісп. ) ! — каже він і переміщує веб-камеру, щоб показати візок для ліків, перетворений на ідеально впорядковану полицю зі спеціями. Замість пляшечок із пігулками він уставлений банками та особливими приправами й стоїть під капличкою його улюбленого скейтбордиста Пола Родріґеса й всієї колумбійської збірної з футболу. Типовий По. Їжа, скейтбординг і fútbol — три його БЕЗУМОВНО улюблені речі.

У нього на стіні висить стільки футболок, що вистачить одягти всіх фіброзників на цьому поверсі й створити поганеньку, серцево-судинно-кволу збірну.