Чак Паланик - Виправний день

Усе, що потрібно, це зігнутись і відшкребти ту пігулку з підлоги. Лише ця одна, швидка й гидка дія. Просто закинь ту пігулку в рот і проковтни, й усе буде гаразд. Краще, ніж гаразд, усе буде чудово. Ледь не ідеально, так, що ти не можеш собі навіть уявити.

Таким Виправний день здавався Джамалові з погляду теперішнього. І ось він повертався до свого місця… не злочину, а тріумфу. У Капітолії швейцари повідмивали кров, бо не могли собі уявити, а як інакше. Десь ридали вдови, але їхні мертві не були мертвими Джамала. Удови нічого не значили порівняно з удовами й матерями, які б голосили, якби рішення про війну затвердили і все його покоління відправили б на якусь організовану бюрократами заморську масову страту.

Чоловік, що представляв його рід, стояв у передній частині великої кімнати. У всіх був примірник синьо-чорної книги, і всі всміхалися. Це не було законом, але тримати примірник цієї книжки всюди на людях, увесь час мотивувало дещо страхітливіше, ніж закон.

Діркам від куль у картинах неможливо було зарадити. Як і щербинам, де кулі рикошетили в мармурові колони і панелі. Деталі, якими чудуватимуться й які фотографуватимуть майбутні туристи. Кілька сенаторів, що залишилися, поспішно бігали сюди-туди, виконуючи чужі прохання. Ті старигани були кощавими, поїдженими на клітинному рівні. Один з чоловіків мав шрам, зарубку зверху на вусі. Він підійшов, кланяючись і шаркаючи ногами, поклав досьє Джамалові на стіл, а тоді позадкував, не припиняючи кланятись.

Чоловік за кафедрою схилився до мікрофона й оголосив:

— Перше питання нашого порядку денного… — їх омивало тепло телевізійних камер.

Як і було сплановано, Джамал підвівся з книгою Талбота, розкритою в обох руках, і почав зачитувати вголос:

— Акт перший, стаття перша Декларації взаємозалежності…

У приміщенні запала тиша, коли він продовжив. Джамал ризикнув, зиркнув угору і подибав поглядом по обличчях на балконі для глядачів. Час витягнувся у вічність. Тиша чекала. Він шукав серед облич одну конкретну жінку. Обличчя чекали, не зводили очей. А тоді, на тому ж місці, де він стояв у Виправний день, урешті побачив її, так високо над ним.

Лише тоді Джамал повернувся до книжки і продовжив читати:

— Усім особам, що змушені віддати нерухоме майно і переселитися на відповідну територію, необхідно компенсувати витрати майном рівноцінним або більшої цінності, ніж віддане…

Вона сяяла усмішкою, дивлячись на нього. Зі сповненими гордістю очима там стояла його мама.

Люди бачили нові гроші по телевізору: дещо жорсткі на дотик пластикові картки, надто тверді, щоб зігнути. Кольори: соковиті комбінації червоного з синім і жовтого з фіолетовим. Офіційно вони називалися талботами, але всі називали їх шкурками. Ходили чутки, що перші партії були очищеними і якимсь чином створеними з витягнутої і вибіленої шкіри мішеней. Люди істерично тішилися від такої ідеї.

Не золото, не повна довіра до влади чи щось подібне підкріплювали ці гроші, а смерть. Завжди припускалося, що коли хтось не приймає нову валюту і не поважає її номінальну вартість, такі люди в результаті стають мішенями. Про це ніде не йшлося, принаймні відкрито, але по телевізору і на білбордах постійно було те повідомлення: будь ласка, повідомляйте про кожного, хто відмовляється поважати талбот. Банкноти мали свою номінальну вартість протягом сезону, але швидко блякли на світлі, а найшвидше — на сонці. Мерхла банкнота мала меншу вартість, коли мітки на краях ставали нечитабельними. Та навіть коли шкурка знебарвлювалася, ставала шматком білястого, дещо непрозорого пластику, схожого на вибілений і висушений прямокутник пергаменту чи овчини, підсилюючи чутки, що кожна така картка — сувенір зі зрізаного скальпа якогось теледиктора чи університетської професорки, навіть коли шкурки перетворювалися на анонімні білясті картки, вони все одно мали певну цінність. Ці збляклі порожні пластинки — більшість називала їх «пробілами» — ще можна було повернути владі за невелике відшкодування. Діти збирали їх у сміттєвих баках, а безхатченки вишукували по стічних канавах, як алюмінієві банки чи скляні пляшки на переробку. Сотня пробілів вартувала однієї п’ятиталботової банкноти, тож один був еквівалентом старого п’ятицентовика. Достатній стимул, щоб діти їх повертали.

Роди, які так довго опускалися, глибше і глибше, чоловік за чоловіком, ніби стрижневі корені, в суспільство, сформували довгі ланцюги, які проникли в усі соціальні групи. Тепер ці канали чоловіків використовували, щоб наповнити нове суспільство новою валютою.