Він замислювався, як це — геть стирати чиєсь життя, щоб мати місце для власного. Він учив себе не хотіти нічого. Різдво і дні народження — то було найгірше, обставини, побудовані навколо хотіння речей. Коли батьки просили його написати листа Санта-Клаусу, Ґевіну доводилося консультуватися з однокласниками. Ніби проводячи антропологічне дослідження, він розпитував хлопців про те, що їх мало би втішити. Набори «Леґо», чи «Нінтендо», чи що там отримувало найбільше голосів, — він удавав, що хоче це. Розпаковуючи подарунки, він мусив удавати радість. Не міг дозволити собі думати над тим, чого хоче насправді.
Наступне запитання: «Чи потребували ви коли-небудь психологічної допомоги?»
Він почав своє таємне життя з крадіжок одягу. Гуляв по супермаркету «Сірз» і приміряв сорочки, а тоді виходив у новій сорочці під старою. З пальтом під пальтом. Після «Сірз» він навідувався в «ДжейСіПенні» чи «Нордстром». Він ніяк не міг пояснити появу пакета для покупок, наповненого шкіряними куртками, мамі. Вирішенням стало нести награбоване в офіс торгового центру і залишати в бюро знахідок, щоразу заповнюючи форму зі своїм іменем і контактами. Через три тижні, коли ніхто не приходив, щоб забрати ці речі, які, по суті, ніхто й не губив, з торгового центру телефонували і казали, що тепер вони належать йому. Проблему розв'язано.
Це була ідеальна схема відмивання. Та вона не встигала за темпами крадіжок. Персонал торгового центру і його батьки приймали тільки якусь частину дарованих несподіваним таланом сумок із дизайнерськими ременями і взуттям, які він знаходив. Усе завжди його розміру. Він незмірно пишався своїм умінням, яким ніколи б не поділився зі своїми батьками.
Та й суть полягала не в тому, щоб отримати одяг. Задоволення приносило знайти якусь річ і стежити за нею. Обходити кругами. Чекати, у хтивому трансі. Напоготові до стрибка. У полоні якогось неконтрольованого імпульсу він чекав свого часу. Часто сорочка була така, що він би ніколи її не вдягнув. Вона могла йому навіть зовсім не подобатися, але кайф був не в тому, щоб володіти нею вічно.
Ба більше, отримані сорочка чи джинси наповнювали його соромом. Вони слугували нагадуванням про те, який він перевертень і як легко може відкинути своє законослухняне життя. Тож Ґевін почав спалювати награбоване в каміні у підвалі. Вдень, коли його батьки ще були на роботі, він тримав сорочку на витягнутій руці й грався полум’ям сірника вздовж яскравої тканини з пейслі. Палити одяг було майже так само приємно, як і красти його. Він клав палаючі штани на залізну підставку перед каміном і докидав іще сорочок, светрів, доки всі вони не згорали до сипучого сірого попелу.
Крахом стала шкіряна куртка-бомбер. Червона шкіра. Криваво-червона. Сатинова підкладка згоріла, як і в’язаний комір і манжети, але з самої шкіри курився чорний смердючий дим, із запахом пасма волосся, яке тримають над полум’ям свічки. Він нестямно роздмухував купу, яка тліла, коли у підвал зайшла мама.
Він розповів їй усе. Окей, половину всього. Ту половину, яку нібито розумів. Частину про крадіжки. І вона запитала, чи він погодиться відвідати психолога.
У його житті з’явився доктор Ашанті. Щовівторка Ґевін сідав на автобус до підвального кабінету в центрі міста, що діяв у рамках державної програми служб психічного здоров’я. Оплата рахувалася за рухомою шкалою [140] Рухома шкала — зміна цін на товари і послуги, що залежить від можливостей клієнта.
, та це все одно означало, що мамі доводилося працювати кілька додаткових годин. Він сидів у кімнаті для очікування з іншими прищавими хлопцями свого віку. Деякі були з батьками, більшість — без.
Одну годину щовівторка Ґевні сидів і слухав пояснення доктора Ашанті про те, що крадіжка — це досексуальний імпульс. Слова з підручників. Полюючи за одягом, Ґевін практикується у зваблюванні. За яким іде оволодіння. Що закінчується відмовою від бажаного об’єкта. Це здавалося логічним.
Що Ґевін мусить робити з цим імпульсом — інша справа.
Там, у підвальному кабінеті, зі стінами, вкритими квадратними дошками оголошень із канцелярськими кнопками в кутках постерів, на яких зображені яхти, драматично схилені під написами на кшталт «Знайди вітер, який дме туди, де хочеш бути ти», Ґевін нарешті зламався. Він розмістився у кріслі-мішку. Доктор сидів у відкидному кріслі біля столу.
Ґевін дивився на піскову свічку на столі. Він не міг глянути будь-кому в обличчя, коли нарешті вимовив ці слова.
Читать дальше