Чак Паланик - Виправний день

Найсвітліші уми Центру утримання здавалися чимсь зайнятими. Охоронець за столом вів серйозну приглушену розмову з охоронцем на дверях. Навіть коли Шарм підійшла до них і сказала: «Мені потрібно, щоб брат допоміг дещо принести з машини…» — жоден не звернув уваги. Охоронець на дверях просто махнув їй, мовляв, іди.

Шарм і Ґевін опинилися на передніх сходах, оглянули паркінг і ворота за ним. Серед автомобілів на паркомісцях для відвідувачів була мамина машина. У машині, припаркованій біля неї, за кермом сидів сьогоднішній промовець, Естебан. Він відчайдушно ридав, обома руками прикриваючи рот. Навіть коли плакав, здіймаючи плечі й здригаючись грудьми, він усе одно залишався вельми привабливим.

— Мій, — прошепотіла Шарм.

Брат відповів:

— Ага, розмріялася.

Вони нишком підібралися до машини. Охоронець на вишці біля воріт тримав рушницю в стійці «вільно». Навіть на віддалі він мав огидний вигляд.

В унісон брат із сестрою промовили:

— Твій.

Ґевін сказав:

— Зараза.

Сестра сказала:

— Лізь у машину.

— І куди? — запитав він. Вони не проїдуть через замкнені ворота.

Шарм помахала охоронцеві у вежі. Сіла за кермо і завела двигун.

Ґевін сів на пасажирське сидіння, і вони виїхали.

На ту мить охоронці на дверях і за столом уже повиходили з будівлі й бігли в їхній бік. Чоловік у вежі тримав щось біля вуха.

Коли авто прискорилося на бруківці, коли замкнені ворота, здавалося б, почали наближатися в їхній бік, радіо в автомобілі прорекло: «Приємність вигадки в тому, що вона має лише пахнути правдою».

Шарм проверескотіла гальмами, залишаючи по собі дим від знаків шин на цементній доріжці. Ворота були зроблені зі сталевих балок, надто міцні, щоб їх пробити, а ще до них була під’єднана електрика, й охоронці вже майже наблизилися до самої машини. Кнопкова панель була розташована на стовпі на відстані руки, витягнутої з водійського вікна.

Ґевін дивився у боковому дзеркальці, як наближаються охоронці, й сказав:

— Кінець.

Шарм опустила вікно і витягнула руку. Спритно набрала цифри, ворота відчинилися.

Гравій вирвався з-під коліс.

Коли охоронці зменшилися і зникли на відстані між ними, ошелешений Ґевін, викашлюючи дим спаленої гуми, запитав.

— Як ти дізналася код?

Шарм кинула йому усмішку.

— Хочеш вір, а хочеш — ні, — сказала вона, — але я обміняла його на слину. — І додала: — Пристебни ремінь.

І Ґевін пристебнув ремінь.

Коли вони летіли через низку охоплених полум’ям віталень і кімнат для гостей, міс Жозефіна вражалася власною дурістю. Цей хлопець, цей Джамал, його обличчя має разючу подібність до стількох портретів предків. Він має такі ж аристократичні брови. Високе замислене чоло і вдовиний мис. Дещо заплющені повіки Пібоді, результат обережного підбору шлюбів покоління за поколіннями.

Тягнучи її смугою перешкод, обходячи палаючі дивани і язики полум’я на сервантах, молодий чоловік пояснював, що він — нащадок довоєнної рабині на ім’я Белінда. Забутої могили в лісах. До дівчини залицявся і таємно з нею одружився пра-пра-прадядько міс Жо.

— Там, — викрикнув Джамал, коли вони пронеслися повз палаючий скручений портрет привабливого майора конфедератів, — отам мій пра-пра-пра-прадід!

Барнабас задивувався:

— Тож ти білий!

Джамал здригнувся. Він спохмурнів:

— Та яке! — викрикуючи, щоб його було чутно понад ревучою пожежею, він сказав: — Я просто збрехав, щоб урятувати твою божевільну, білу привілейовану сраку!

Обпалений біс приголомшено витріщився на нього.

— Але, — додав він, — моя кров — твоя кров. Я останній живий нащадок Пібоді!

Бель стояла у дверях вітальні й уголос читала лист від сина.

«Дорога мамо, — починався він. — Те, що я зробив, це не був самозахист. Я захищав тих, кого люблю. Хіба не в цьому полягала вся суть Виправного дня?»

Бель зустрілася поглядами зі Смакотою і зиркнула на крісло. Раптом пригадавши про своє денне запліднення, Смакота сіла.

«Те, що я роблю зараз, — продовжила читати Бель, — я роблю також для того, щоб зберегти вашу таємницю і тримати вас у безпеці».

Тихо, десь у під’їзді за дверима квартири пролунав дзвінок ліфта. Важкі кроки і приглушені голоси підібралися ближче.

Листок ляскав у тремтячих руках, Бель узялася читати швидше: «Я йду на прикордонні землі, щоб дізнатися, чи чутки правдиві… Я хочу жити у суспільстві, що базується на виборі, а не на біологічних умовах».

З коридору долинув звук дверей сусідніх квартир. Голос запитав: