Чак Паланик - Виправний день

Опісля Довсон вимикав фари, сидів і слухав. Кожної ночі виття знаходило їх швидше, ніж вони знаходили шлях назад до вантажівки. Він чув, як вони пробиваються через хащі й чагарі. І чув, як вони кричать. Не його ім’я, ні, бо вони навіть не знали, як його звуть. Вони лише верещали, просили допомоги. Щоб їм хтось допоміг. Щоб їх хтось урятував. Вони викрикували «містер», викрикували «будь ласка», а потім просто кричали.

Ця Раманта була вже на півдорозі до воріт.

Одна й та ж думка не покидала Довсона кожного разу. Замість того щоб давати на розтерзання вовкам, він міркував, чи не краще завести двигун на повну, увімкнути третю передачу і рвонути вперед. Він би переїхав її. Зрізав вухо. Милосердне вбивство. Ситуація, де виграють усі, як тільки вовки знайдуть труп.

Довсон запхав руку в кишеню й побавився з обручкою, що там лежала. Дім чекає. Він не був удома цілих три місяці. Молодість він провів у ролі хорошого чоловіка і зразкового працівника виробничого цеху. Звісно, зараз він вождь. Якби хотів, міг би мати гарем жінок. Керувати народами. Та це все здавалося просто ще більшою версією тієї ж пастки. У ролі правителя йому б довелося бути хорошим чоловіком для більшої кількості жінок. А король — це той самий зразковий працівник із незліченною кількістю людей, за якими потрібно наглядати.

Пальці намацали кругле, тверде, замкнене коло обручки.

Саме тому він так довго в дорозі. Він відкрив, що має душу варвара. Воїна. А перемога вбиває цей дух. Йому хотілося нової армії та нових битв.

Перемога — це добре, але вона не приносить стільки задоволення, скільки боротьба. Саме тому перевірка. Щоб знайти єдину людину, яка стане його співучасником. Партнера, який допомагатиме продовжувати його життєву пригоду.

Мабуть, він надто довго прожив на дні. Він міг насолоджуватися лише битвою. Його статура несумісна з миром і байдикуванням. На чиєму би боці не точився важкий бій, на той бік Довсон готовий стати.

Постать професорки-втікачки віддалялася.

Тінь на воротах стала майже така ж за розміром, як сама жінка. Фари горіли, перетворюючи її спину на порожнє біле місце у формі людини. Тінь була чорною версією тієї ж форми. І з наступним кроком ці протилежні форми торкнуться.

Він не бажав цього іншим, але сьогодні Довсон хотів, щоб вона зупинилася. Його рука зависла над центром керма, готова просигналити їй у клаксон. Попередити її. Все одно він знав, що немає сенсу рятувати її, якщо вона того не варта. Шепочучи, він благав, щоб вона зупинилася. Повернулася. Приєдналася до нього в наступній боротьбі, якою б та не була.

Він жадав бути розмінною силою, а не поміщиком. Його дружина з голоду не помре, вона продовжить отримувати його частину баксів Талбота, зарплату, якої буде достатньо, щоб утримувати сотні підвладних рабів.

На знак невеликої жертви він опустив вікно. Пальці дістали обручку з кишені, він просунув її у щілину над склом. Впустив, і обручка впала, один раз ударившись об зовнішній бік дверей. Тихий дзенькіт. А тоді зникла.

Від звуку дзенькоту жінка завмерла на місці. Рукою потягнулася, щоб узятися за засувку, і ця яскраво-біла долоня торкнулася пальців тіньової руки. Тоді обидві руки відсмикнулись одна від одної.

Вона обернулася й закрокувала назад.

Вовки вили вже ближче, тож Довсон натиснув на клаксон автомобіля, щоб відігнати їх. Він схилився над кріслом і відчинив їй дверцята.

Жінка залізла всередину.

— Я не можу… — сказала вона беземоційним від рішучості голосом. Склавши руки на грудях, додала: — Я не можу просто здатися і влаштувати нове життя. Ні, навіть за весь кленовий сироп у світі.

То не від страху вовків. Жінка змінилася.

Вона дивилася палаючими очима в ніч.

— Я не можу дати поганим хлопцям виграти. Не можу викинути свої ідеали на смітник, — вона обернулася, глянула йому у вічі гарячим поглядом. — Гендерні студії — це реальна проблема, і я не перетворю їх на безнадійну справу, навіть якщо доведеться боротися за це до останньої краплі крові.

Лють затьмарила її обличчя. Ніжні руки стиснулися в кам’яні кулаки.

Хрипким від помсти голосом вона рявкнула:

— Людям варто читати белл гукс!

Довсон помилявся. Вона пройшла перевірку. Вона — борчиня. Надійна.

Риси її обличчя пом’якшали.

— Що ж я така невихована, — сказала вона. — Я досі тобі не подякувала… — Вона подала руку. — Скажи, будь ласка, як тебе звуть?

Тоді він сказав їй:

— Довсон, — і повернув ключ запалювання вантажівки.