Чак Паланик - Виправний день

Лише солов’ї переривали мертвий спокій примарного міста цього. Музика гучнішала, її джерело наближалося, коли врешті на видноті постать об’явилася.

З хащів смерті та спустошення чоловік вийшов. Не більший за скелет, з обтягнутих шкірою кінцівок звисали жмутки лахміття. Обличчя обідранця наче загубилося за бородою густою і косматого волосся пелехами. У руках держав він гітару і бринькав на ній. Настільки заглибився у творення музики, що ступив поміж королівського оточення і вже тоді зупинився на місці. Стихла пісня, лише пташки розривали тишу.

Чарлі, що розвалився в кріслі своєї карети, захопили музикальні здібності незнайомця. Вождя виснажили звичні манірні жонглери і йодлери.

— Агей, бродяго! — озвався він із оксамитового м’якого нутра карети. — Домові якомусь належиш альбо господарю?

Пройдисвіт підняв погляд від гітари. Він не відповів, цей нахабний негідник, лише знову взявся м’яко погладжувати інструмент свій.

Лісоруб із товариства вождя загрозливо підняв лезо своє.

— Ану відповідай! — ступив він назад, готовий відрубати кудлату голову. — І відповідати годиться лише затвердженою біломовою Білії!

Чарлі гукнув знову:

— То що, чоловіче? Вольний, щоб рабом моїм зробитися?

П’янчуга припинив музикувати.

— А хто ж то мені в хазяї намірився? — процідив він.

Один із товариства, королівський лічець, заговорив.

— Ах ти мужичара репаний! До тебе сам Чарлі мовить, вождь першого роду. Муж королеви Шасти прекрасної, визвольник Білії!

Зачувши похвалу таку, підвів підборіддя Чарлі, й груди його від гордості роздулися. Виставляючи напоказ свої рукавички зі штучної шкіри, він підняв руку, начебто щоб поправити дорогу золоту корону.

Оскал музи´ки ніби вітром здуло. Обличчя обвисло від зачудованості, й він глибоко вдихнув. Заходився мимрити:

— Мілорде, про вас я відаю… — опановуючи себе, він приклав відкриту долоню до серця і з повагою вклонився. Піднявши погляд, він запитав: — А шляхетна жона ваша припадком не Шаста Санчез із Саутіст-Лінкольн-стрит, що в середню школу Франкліна ходила, на півставки в «Старбаксі» працювала і воротаркою в міській футбольній лізі була?

Усіх присутніх охопило мовчання. Чарлі відчув загрозу, можливо, суперника. Обережно поспитався він:

— Знакомитий ти зі ставною дівицею, про яку мова йде?

Незнайомець заперечив.

— Ні, мілорде! Слава про неї настільки повсюдна, що легенди й сюди доходять, — він відклав гітару і скинув свою пошарпану шапку з помпоном. — Вельми пишаємося ми, що діва зі скромного містечка нашого стала королевою білих народів.

Ці слова змусили груди Чарлі роздиматися із ще більшою гордістю. Зачувши хвальбу таку, одразу він уподобав чоловіка.

— Ти знаєш це місце? — він показав на напівзігнилі кондомініуми і розвалені естакади над шосе. Запитав: — Проведеш нас через шипасту драговину цю, щоб не наткнулися ми на якісь розбійників банди, які понині зосталися в Богом забутому місці цьому?

Лічець Теренс поцікавився:

— Як величати тебе, батраче?

Чоловік повернув повні презирства очі на того, хто запитав.

— Величати? — гаркнув він. — Ніком зовіть мене.

Склав незнайомець руки та очі закотив, ніби зважував пропозицію служити їм проводирем. Підвів голову. Змочив подушечку брудного пальця слиною і підняв його, ніби перевіряючи швидкість і напрямок вітру. Тоді став на коліна і притиснув брудне вухо до потрісканого бетону, ніби прислухаючись до наближення вершників. Лише після всіх цих процедур звузив він очі й запитав:

— А куди ж ваша високість путь тримає?

Один із лицарів на конях відповів:

— Термінал-Сейлз-Білдинґ!

З іншого коня другий лицар енергійно гукнув:

— До найвищого конференц-залу з усіх! Сходини всіх вождів там відбудуться!

Чарлі підняв руку в рукавичці зі шкірзаму, щоб вони замовкли. У замурзаного музики запитав:

— Відаєш, де це?

Не зронивши ні слова, чоловік підняв гітару з землі. Він рушив уперед пішки тінистою авеню, яку жоден із супутників Чарлі не помітив. Махнув їм, щоб ішли слідом, і після недовгих вагань могутні коні підкорилися своїм віжкам, великі колеса королівської карети заскрипіли й покотилися, а супутники, яких були сотні, помарширували вперед за незнайомцем.

Естебан слухав голос у телефоні. Він знав, що історія з часом їх зітре, але не очікував, що це настане так швидко. Книга Талбота готувала їх до смерті. Вона піднесла їх із залежності до покірності. Вона дала їм контроль над світом і їхніми власними життями. Тепер, у мить, коли вони мали б веселитися, Бінґа не стало.