Жозе Сарамаго - Прозріння

Через півгодини міністри вже знову сиділи навколо стола. Не було помітно, що двоє з них відсутні. Президент республіки увійшов із виразом розгубленості на обличчі, так, ніби щойно одержав повідомлення, зміст якого перебував поза межами його розуміння. Натомість прем’єр-міністр здавався цілком задоволеним своєю персоною. І незабаром з’ясувалося, чому. Коли я тут привернув вашу увагу до нагальної необхідності змінити стратегію, з огляду на провал усіх акцій, спланованих і здійснених після початку кризи, почав він, мені навіть на думку не спало, що ідея, спроможна з великою ймовірністю привести нас до тріумфу, могла бути висловлена міністром, якого вже немає серед нас, я маю на увазі, як ви, безперечно, вже здогадалися, нашого колишнього міністра культури, завдяки якому зайвий раз підтвердилося, наскільки корисно вивчати ідеї супротивника, прагнучи знайти там щось для використання нами. Міністр оборони й міністр внутрішніх справ обмінялися обуреними поглядами, цього лиш їм і бракувало, почути, як вихваляють розум зрадника-ренегата. Міністр внутрішніх справ нашкрябав кілька слів на папірці, який підсунув своєму однодумцеві, Мій нюх мене не обманув, я не довіряв цим суб’єктам від самого початку нашої історії, на що міністр оборони відповів таким самим способом, Ми хотіли проникнути в їхні задуми, а натомість вони проникли в наші. А тим часом прем’єр-міністр далі викладав висновки, до яких він прийшов, почувши загадкові слова міністра культури про те, що вони були сліпими колись і сліпі сьогодні, Нашою помилкою, нашою великою помилкою, наслідки якої ми переживаємо сьогодні, була саме спроба стерти з пам’яті те, що ми пережили чотири роки тому, хоч ми чудово про все пам'ятали, але прагнули забути саме слово, назву того, що сталося, так ніби, як слушно зазначив наш колишній колега, так ніби смерть перестає існувати, досить тільки не згадувати те слово, яким ми її назвали, Вам не здається, що ми відхилилися від головного питання, запитав президент республіки, нам потрібні конкретні, об’єктивні пропозиції, рада повинна ухвалити важливі рішення, Навпаки, пане президент, саме це і є головним питанням, яке виведе нас із глухого кута й приведе до можливості відразу розв’язати проблему, до якої ми поки що вносили лише дрібні вдосконалення, які незабаром розпадалися, і проблема залишалася тією самою, Не розумію, куди ви хилите, поясніть, будь ласка, Пане президент, мої панове, ми повинні наважитися зробити крок уперед, забудьмо про мовчанку навколо прикрого слова, покінчімо з дурним і марним прикиданням, ніби з нами нічого не відбулося раніше, почнімо відверто говорити про те, що сталося в нашому житті, подумаймо, чи то справді було життя, коли всі ми осліпли, нехай газети нагадають, нехай письменники опишуть, нехай телебачення покаже фотографії міста, зняті відразу після того, як до нас повернувся зір, переконаймо людей говорити про ті нещастя, які довелося їм пережити, поговорімо про померлих, про зниклих безвісти, про руїни, про пожежі, про кучугури сміття, про гнилі продукти і, після того як позриваємо ганчір’я фальшивої нормальності, яким хотіли затулити рану, скажемо, що сліпота тих днів повернулася в новій формі, привернемо увагу людей до білої сліпоти, яка навідала нас чотири роки тому, й переконаємо їх, що вона вельми нагадує недавнє голосування білими бюлетенями, це порівняння грубе й оманливе, я перший до нього вдався, й не бракуватиме тих, хто категорично його відкине, як образу для розуму, логіки та здорового глузду, але цілком можливо, що багато людей, а незабаром, я сподіваюся, і переважна їх більшість, дозволять переконати себе в цій схожості і стануть зазирати в дзеркало, перевіряючи, чи вони знову не стали сліпими, чи ця сліпота, ще ганебніша, аніж та, колишня, не примусить їх зійти з правильної дороги, не штовхне їх до зовнішньої катастрофи, якою стане цілковитий розпад політичної системи, яка, хоч ми цієї загрози й не помічали, від самого початку зберігала у своєму життєвому осередку, тобто в системі голосування, зерно свого власного знищення або, не менш тривожна гіпотеза, переходу в щось цілком нове, невідоме, таке відмінне, що ми, виховані в затінку електоральних систем, які протягом багатьох поколінь розвивали в собі те, що ми тепер бачимо, як їхнє найбільше досягнення, ми можемо не знайти собі в ньому для себе місця. Я твердо вірю, провадив прем’єр-міністр, що ми бачимо перед собою стратегічну зміну, якої ми потребуємо, що ми тепер спроможні повернути нашу систему до статусу-кво, а тому я, прем’єр-міністр цієї країни, а не вульгарний фокусник, обіцяю вам, що якщо ми не досягнемо результатів за двадцять чотири години, я вірю, що ми почнемо їх помічати, перш ніж проминуть двадцять чотири дні, але боротьба буде важкою і триватиме довго, придушити нову білу пошесть вимагатиме часу й коштуватиме багатьох зусиль, і не слід забувати, не слід забувати про кляту голову солітера, що може ховатися в будь-якому місці, поки ми не знайдемо її в огидному середовищі змови, поки не витягнемо її на світло й покараємо, як вона того заслуговує, паразитична мораль далі примножуватиме свої кільця й підриватиме сили нації, але останню битву виграємо ми, я даю своє слово, а ви своє, кінцева перемога буде за нами й наша впевненість у ній нам її гарантує. Відтягнувши стільці, міністри підвелися як один чоловік і, стоячи, з ентузіазмом заплескали в долоні. Нарешті, позбувшись двох порушників, рада міністрів перетворилася на міцний блок зі своїм шефом, з єдиною волею, єдиним проектом, єдиною дорогою. Сидячи у глибокому кріслі, як веліла йому його висока посада, президент республіки аплодував пучками пальців, даючи зрозуміти, разом із суворим виразом свого обличчя невдоволення, яке спричинив той факт, що у своїй промові прем’єр не згадав про нього жодним словом, жодним натяком. Але президент мусив знати, з ким він має справу. Коли бурхливі оплески вже почали стихати, прем’єр-міністр підняв праву руку, попросивши тиші, й сказав, Кожне плавання потребує капітана, й на тому небезпечному курсі, на який звернула наша країна, капітаном є й буде її прем’єр-міністр, але лихо тому кораблю, який не має компаса, що проведе його через широкий океан і через шторми та бурі, проте, панове, цей компас, який веде мене й веде корабель, цей компас, який у кінцевому підсумку веде нас усіх, перебуває тут, поруч із нами, й допомагає нам своїм великим досвідом, завжди надихає нас своїми мудрими порадами, завжди навчає нас своїм незрівнянним прикладом, тож подаруймо тисячу оплесків і тисячу подяк його ексцеленції панові президенту республіки. Овація була ще більш палкою, ніж перша, здавалося, вона ніколи не закінчиться, й вона не закінчилася б, якби прем’єр-міністр не закінчив плескати в долоні й поки будильник, вбудований йому в мозок, не сказав, Досить із нього, можеш зупинитися на цьому. Через дві хвилини, протягом яких він смакував свою перемогу, президент республіки зі слізьми на очах уже міцно обіймав прем’єра. Я щойно пережив чудові хвилини, найщасливіші, які можуть бути в житті політика, сказав він потім переповненим емоціями голосом, і незалежно від того, що готує для мене завтрашній день, присягаюся вам, що день сьогоднішній ніколи не згасне в моїй пам’яті, він буде короною моєї слави в мої щасливі хвилини, моєю втіхою в години гіркі, я вам дякую від усього серця, обіймаю вас. Нові оплески.