Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Бенґт киває. Дивиться на свою шайбу. Читає написане слово і сльози крапають на спортивну куртку. «Дякую».

Ґабі здригається, коли Бубу стукає у вікно її машини; діти позасинали ззаду, вона сама майже задрімала.

— Сорі… ти сестра Беньї, еге ж? — питає Бубу.

— Так, а що? Ми чекаємо на нього, він сказав, що не залишиться на ніч у готелі, поїде з нами. Він передумав? — дивується Ґабі.

Бубу хитає головою.

— Він досі в роздягальні. Ми не можемо зняти з нього ковзани. Він попросив покликати тебе.

Підійшовши до Беньї, Ґабі спершу говорить, що любить його. Потім каже, як же їм несамовито пощастило, що їхня мама сьогодні мусила працювати і не змогла приїхати на матч, тому що якби вона дізналася, що її син грав майже весь третій період і п’ятнадцять хвилин додаткового часу зі зламаною ногою і при цьому їздив більше за інших гравців, то прибила б його.

На стоянці перед автобусом Філіп довго стоїть мовчки біля своєї мами. Вона витирає йому щоки. Він каже пошепки:

— Вибач. Це я винен. Останній гол. Це я недопильнував. Вибач.

Мама обіймає його так, наче він знову став малим, хоча тепер її син такий великий, що міг би підняти її однією рукою.

— Серденько моє, заради всього на світі, за що ж ти можеш просити вибачення? Що ж такого ти зробив, щоб просити за це вибачення?

Мама гладить його по щоці, вона знає ці відчуття, вона сама колись стояла, розбита, на лижні після змагань, аж поки краплі поту не перетворилися на кристалики льоду, і відчувала те саме. Вона знає, що дає спорт і що забирає натомість. У них перед очима миготять усі перешкоди, які подолав цей хлопець: елітні табори, куди його не брали, збірні, куди ніхто не запрошував, матчі, які він дивився з трибуни. Мама обіймає свого шістнадцятирічного сина, який тренувався щодня ціле своє життя саме заради цього матчу. Завтра він прокинеться, встане з ліжка і почне все спочатку.

В одному будинку в кімнаті на підлозі біля ліжка своєї найкращої подруги сидить Ана, згорбившись над ноутбуком на колінах. Часом неспокійно поглядає на ліжко, щоб переконатися, що Майя не прокинулася. Тоді знову заходить на ті сторінки в інтернеті, куди стане писати вся школа, щойно дізнається про те, що сталося. Прокручує тиху стрічку ще не оновлених статусів, якісь фотографії котиків і смузі, кілька розчарованих коментарів про програш юніорів у фіналі. Більше нічого. Поки що. Ана ще раз перезавантажує всі сторінки. Вона прожила тут усе своє життя, їй відомо, як швидко поширюється інформація, хтось виявиться знайомий з кимось, чий брат серед копів, або чий друг працює в місцевій газеті, або чия мама — медсестра в лікарні. Хтось комусь щось розповість. І розверзнеться пекло. Вона оновлює сторінки — знову, знову і знову. Сильніше і сильніше клацає по клавіатурі.

Бах. Бах. Бах. Бах. Бах.

Бенґт каже команді, що готель заброньований, спонсори заплатили, тож хлопці можуть користуватися всім, що пропонує готельний сервіс, виспатися і завтра повертатися додому. Гравці запитують, куди пішов Давід. Бенґт відповідає, що їхній тренер поїхав додому, щоб бути на місці, коли поліція відпустить Кевіна.

— А якщо хтось хоче їхати додому? — питає Лют.

— Вирішуйте, як краще, ми все влаштуємо, — відповідає Бенґт. Жоден із гравців не захотів залишатися. Вони команда, вони повертаються до свого капітана. Тієї ночі на півдорозі додому новина вибухне в їхніх телефонах. Чому Кевіна затримала поліція, в чому його звинувачують і хто на нього заявив. Один із гравців починає: «Та про що мова? Я бачив їх на вечірці! Вона ж САМА на нього лізла!». Потім докидає ще один: «Бляха, яка дурня! Я бачив, як вони піднімалися до його кімнати, вона йшла ПЕРША!». Далі третій коментує: «Так ніби вона не хотіла! Ви ж бачили, як вона вдягнулася?!».

Усі вони чудово вміють вимовляти літеру «р». Коли один вимовляє «та мала курва», інші теж не мовчать.

У ліжку в своїй кімнаті, серед ключок, шайб і хокейних светрів, прокидається молодший брат — від того, що в кімнаті поруч найкраща подруга його сестри щосили жбурляє комп’ютер об стіну. Ніби сподівається, що люди, які написали те, що вона в ньому прочитала, також розіб’ються на тисячу уламків.

Міра й Петер сидять на низьких східцях перед будинком. Не торкаються одне до одного. Петер так чітко пам’ятає цю відстань. Бували дні, коли йому здавалося, що горе зблизило їх, що Міра залишилася з ним, хоча він на це не заслуговував, бо їй більше нема з ким розділити пам’ять про Ісака. Але відразу після смерті сина все було навпаки. Тоді горе роз’єднало їх, стало невидимим силовим полем між їхніми пучками пальців. Зараз вони туди повернулися.