Фредрик Бакман - Ведмеже місто

— Це… моя провина, — шепоче Петер.

Міра рішуче хитає головою.

— Не кажи так. Ти не винен. І хокей не винен. Не давай цьому паскуд… не давай… не шукай для нього виправдання!

— Міро, його все життя виховував клуб. Мій клуб.

Міра не відповідає. Її кулаки вже довгий час так міцно стиснуті, що сліди від нігтів ще кілька днів не сходитимуть з долонь. Усе своє професійне життя вона віддавала закону і праву, вірила у справедливість і гуманізм, протистояла насильству і кровній помсті. А зараз вона з усіх сил намагається витіснити почуття, яке хвилею накриває її, але марно — воно змітає все на своєму шляху і перекреслює все, у що вірить Міра.

Вона хоче вбити його. Вона хоче вбити Кевіна.

Анн-Катрін і Кабан чекають на стоянці, коли повернеться з фіналу автобус із гравцями. Анн-Катрін ніколи не забуде тієї тиші, що запанувала в місті вночі — і однаково звучала, ніби приглушений шум голосів. Не забуде темні вікна будинків повсюди, хоча відомо, що там ніхто не спав — телефони й комп’ютери розсилали слова, дедалі озлобленіші, дедалі страшніші. Народ у Бйорнстаді мало говорить. А втім, часом здається, що вони тільки те й роблять, що перемовляються. Кабан обережно бере дружину за руку.

— Анн-Катрін, треба почекати. Нам не можна втручатися в це, поки… не будемо знати напевне.

— Петер — один із твоїх найкращих друзів.

— Люба, ми не знаємо, що сталося. Ніхто цього не знає. Нам не варто втручатися.

Анн-Катрін киває. Звичайно, втручатися не варто. Кожна історія має два боки. Треба почути версію Кевіна. Вона намагається переконати себе в цьому. З усіх сил намагається — нехай за неї посвідчать усі боги, небеса і пречисті матері вічності.

Ана стоїть, затуливши від сорому обличчя долонями, приголомшена Майя сидить на ліжку, уламки комп’ютера розлетілися по всій кімнаті. Заходить Міра й бере обох дівчат за руки.

— Ано, ти знаєш, як сильно я тебе люблю. Як рідну дитину.

Ана витирає обличчя, змахуючи великі краплі з носа. Міра цілує її у голову.

— Але тобі треба ненадовго піти додому. Нам тут потрібно побути… самим.

Майя хоче заперечити, заради Ани, але вона надто втомлена. Коли вхідні двері зачиняються, вона лягає і знову поринає в сон. Спить, спить і спить.

Петер відвозить додому найкращу подругу своєї доньки. Будинки стоять темні, але він однаково відчуває погляди з вікон. Ана виходить, і йому так хочеться сказати їй щось, бути кмітливим батьком, який уміє втішати, підбадьорювати, виховувати. Але йому бракує слів. Петер лише спромагається сказати:

— Ано, все буде добре.

Ана щільно натягує на себе куртку й опускає на лоб шапку, намагаючись вдати, ніби вірить у це, — щоб його заспокоїти. Але їй не вдається. Петер бачить, що дівчинку трясе від німої люті, і знову згадує, як кілька років тому Міра з Майєю посварилися — у доньки тоді стався один із перших підліткових зривів — і розбита Міра сиділа на кухні, схлипуючи: «Вона мене ненавидить. Моя дочка мене ненавидить». Тоді Петер міцно обійняв дружину і прошепотів: «Твоя донька захоплюється тобою, вона потребує тебе. Якщо засумніваєшся в цьому, просто згадай про Ану. З усіх, кого твоя донька могла б вибрати собі в найкращі подруги, вона подружилася з дівчинкою, яка точнісінько така, як ти. У якої всі почуття написано на обличчі». Петер хоче вийти з машини, обійняти Ану, сказати їй, щоб не боялася, але йому це не властиво. До того ж він і сам надто боїться обманювати.

Коли авто зникає, Ана прокрадається до будинку і будить собак, тоді йде з ними до лісу, якомога далі від людей. Сідає, зарившись обличчям у їхнє хутро і з розпачу гірко ридає.

Собаки дихають їй у шию, лижуть вуха, тицяються мордами. Ані ніколи не вдасться зрозуміти, як можна віддавати перевагу в спілкуванні людям, а не тваринам.

У будинку сім’ї Овіч тієї ночі не залишається жодного порожнього ліжка. Діти Ґабі сплять у кімнаті свого дядька, Адрі з Катею — у маминій, а мама на дивані. Доньки наполягали, що можуть лягти у вітальні, але мама сварилася, поки вони не облишили спроби їй перечити. Ще раннього ранку, коли Ґабі приїхала з лікарні разом із Беньї, його обидві сестри разом з мамою витріщилися на милиці й загіпсовану ногу, а тоді кинулися йому на шию з криками, що він їх зі світу зжене, і що він — усе їхнє життя, і що вони так люблять його, а він — просто ідіот.

Беньї спить на підлозі біля ліжка, в якому лежать племінники. Прокинувшись, помічає, що вони злізли, стягнувши свої ковдри, і вмостилися біля нього. Малі сплять у своїх хокейних светрах. У кожного на спині номер шістнадцять.