Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Міра сидить на краю доньчиного ліжка. Коли Майя з Аною були маленькі, Петер жартував з того, які вони різні, особливо коли сплять. «Майя спить так, що зранку можна не застеляти ліжко. А от коли спить Ана, то ліжко треба пересувати туди, де воно стояло ввечері». Після пробудження Майя рухалася як сонне телятко, Ана — як п’яний злий мужик, який шукає свій пістолет. У дівчат помічали лише одну спільну рису — їхнє ставлення до власних імен. Вони ненавиділи, коли до них зверталися «Мая» і «Анна», тому що на світі було купа Май і Анн. Майя страшенно розлютилася, коли вперше усвідомила, що є ще інші діти з її ім’ям, а це про щось та й свідчить, якщо врахувати, що сталося це у віці, коли цілком нормально вимагати, щоб пластикові ручки столового приладдя завжди пасували до кольору страв, або ж влаштувати істерику, поки вкладаєшся спати, через те, що «тату, мої ноги однакового розміру, А Я ТАК НЕ ХОЧУ!!!». Але ніщо так не розлючувало Майю, як той факт, що не вона одна називалася Майя. Для них з Аною ім’я було особистою власністю, фізичною ознакою — такою, як легені й зіниці, в Майїному уявленні про світ усі інші Маї та Анни — злодюжки. Часом Мірі здається, що ці дві дитини навчилися читати у п’ятирічному віці з єдиної причини: вони дізналися, що їхні імена пишуться інакше. Вони хотіли бути не такими, як усі. Здається, це було так давно і водночас зовсім недавно.

Люди дорослішають так невблаганно швидко.

Петер безшумно зачиняє двері. Вішає ключі від «вольво» на гачок у передпокої. Вони з Мірою годинами сидять на кухні, не кажучи ні слова. Врешті Міра шепоче:

— Ідеться не про нас. Найголовніше, щоб вона з цього вибралася.

Петер увіп’явся очима в стільницю.

— Вона така… сильна. Не знаю, що їй сказати, вона вже… сильніша за мене.

Міра знову глибоко вдавлює нігті в долоні.

— Петере, я хочу вбити його. Я хочу… хочу, щоб він був мертвий.

— Я знаю.

Міру трусить, коли Петер перетинає силове поле між ними і тримає її в обіймах, вони разом зітхають і схлипують, при цьому добре пильнують, щоб не розбудити дітей. Вони ніколи не перестануть докоряти собі. Адвокатка і спортивний директор.

— Петере, не бери провину на себе. Хокей ні в чому не винен. Як там кажуть… «щоб виховати дитину, треба цілим селом старатися»? — шепоче Міра.

— Може, у цьому й проблема. Можливо, у нас не те село, — відповідає Петер.

Біля льодової арени юніорів забирають батьки. Роз'їжджаються додому в тихих автомобілях до тихих будинків, де світяться тільки екрани. Перед світанком Лют приходить додому до Бубу, вони мало розмовляють, у них просто спільне відчуття, що треба щось робити. Діяти. Вони рушають містом, підбирають дорогою інших юніорів, які вже стоять перед будинками. Ніби чорний рій, вони йдуть між подвір’ями, стиснуті кулаки під темним небом, дикі погляди на порожніх вулицях. Так і ходять, годину за годиною, аж поки не піднімається сонце. Вони відчувають, що на них напали, їм здається, що їх атакують. Хлопцям хочеться кричати один одному про те, що значить для них ця команда, про відданість і любов, про те, як вони люблять свого капітана. Але їм бракує слів, тому вони шукають іншого способу висловити те, що відчувають. Ідуть пліч-о-пліч, ніби якась зловісна армія. Їм страшенно хочеться щось захистити. Комусь зашкодити. Вбити. Вони полюють на ворога, і байдуже, ким він буде.

Амат приходить додому й одразу лягає спати. Фатіма тихо сидить у іншій кімнаті. Наступного ранку вони їдуть автобусом до льодової арени. Ніхто з них не каже ні слова. Амат зашнуровує ковзани, бере ключку, розганяється на кризі, як божевільний, наштовхується на бортики. Не дозволяє собі заплакати, аж поки не спітніє настільки, щоб цього ніхто не помітив.

У будинку за столом на кухні сидять мама і тато.

— Я лише кажу… просто подумай, що… — каже мама.

— Ти справді так думаєш про нашого СИНА?! Чорт забирай, та яка ж ти матір, якщо ДУМАЄШ ТАКЕ ПРО НАШУ ДИТИНУ???!!! — репетує тато.

Мама розбита, вона хитає головою, потуплюючи погляд. Так, чоловік має рацію. Що вона за мати? Вона шепоче, що зовсім не думає такого, ні, вона знає, що їхній син не такий. Намагається пояснити, що зараз усе перевернулося, їм складно думати раціонально, треба просто трохи поспати.

— Я не збираюся спати, поки Кевін сидить у поліції, як ти цього не второпаєш! — заявляє тато.

Мама киває. Вона не знає, чи взагалі зможе ще спати.

— Я знаю, коханий. Знаю.

У іншому будинку за іншим кухонним столом сидять інші батьки. Десять років тому вони поїхали з Канади й поселилися в Бйорнстаді, тому що це було найспокійніше і найбезпечніше місце з усіх їм відомих. Тому що вони так сильно потребували опинитися в якомусь куточку на світі, де, як їм здавалося, не станеться нічого поганого.