Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Тепер вони нічого не кажуть. За всю ніч між ними не прозвучало ні слова. Їм добре відомо, про що вони обоє думають. «Ми не можемо захистити наших дітей».

Ми не можемо захистити наших дітей, ми не можемо захистити наших дітей, ми не можемо захистити наших дітей.

Почуття ненависті може стати великим стимулом. Світ тоді простіший для розуміння і не такий лячний, якщо ділити всіх на друзів і ворогів, своїх і чужих, добрих і злих. Любов не є найпростішим способом об’єднати групу, тому що любити складно, любов ставить вимоги. А ненавидіти просто.

Тому під час конфлікту ми перш за все обираємо, на чий бік нам стати, бо так простіше, ніж тримати в голові два погляди водночас. Далі ми шукаємо факти, які підтверджують те, у що нам хочеться вірити, що найприємніше для нас і завдяки чому наше життя йде далі у звичному руслі. Після цього ми дегуманізуємо нашого ворога. Для цього існує багато способів, але найпростіший — забрати у нього ім’я.

Тож коли настає ніч і правда шириться містом, ніхто у Бйорнстаді не пише у телефонах чи комп’ютерах «Майя», пишуть просто «М». Або «та дівчина». Або «лярва». Ніхто не пише про «зґвалтування», всі говорять про «звинувачення». Починається з «нічого не сталося», продовжується «навіть якщо і сталося, вона сама хотіла», а тоді доходить до «якщо не хотіла, то сама винна, чим вона думала, коли напилася і пішла з ним до його кімнати?». Починається з «вона сама хотіла», а закінчується «сама винна».

Як швидко можна переконати одне одного перестати бачити в людині людину. А коли є достатньо багато тих, хто мовчать, навіть жменьку голосів можна сприйняти як загальний крик.

Майя робить усе, що потрібно, усе, про що її просять. Відповідає на всі запитання в поліції, здає всі аналізи в лікарні, долає кількагодинний шлях до психотерапевта і назад, щоб знову і знову згадувати те, про що хочеться забути. Відчувати те, що хотіла би витіснити, плакати, коли хотіла би кричати, говорити, коли хотіла би померти. Телефонує Ана, але Майя вимкнула телефон. Він заповнений анонімними повідомленнями. Люди настільки швидко вирішили, щб є правдою, аж купили собі нові сім-карти лишень задля того, щоб написати їй, хто вона така, але самі не бажають назвати своїх імен.

Майя приходить додому, куртка сповзає з неї на підлогу, ніби її тіло стоншується. Вона стає все меншою, внутрішні органи ніби зникають. Легені, нирки, печінка, серце. Врешті залишається лише отрута.

Лео саме сидить за комп’ютером, коли чує, як Майя підходить до дверей його кімнати. Вона не заходила до нього відтоді, як вони були малими.

— Що робиш? — ледь чутно питає Майя.

— Бавлюся в гру, — відповідає Лео.

Він відключив інтернет. Телефон закинув аж на саме дно рюкзака. Старша сестра стоїть за кілька метрів від нього, міцно обхопивши себе руками, і дивиться на стіни, де ще вчора висіли хокейні светри й постери.

— Можна з тобою? — шепоче вона.

Він приносить з кухні стілець. Вони грають, нічого не кажучи. Цілу ніч.

Міра в офісі. Сидить на нескінченних зустрічах із іншими юристами. Б’ється. У цей час Петер залишається вдома, прибирає будинок — кожен квадратний сантиметр, — протирає мийку, аж поки не пече в руках, пере всю постільну білизну і рушники, ретельно відмиває кожну склянку.

Утративши Ісака, вони переживали миті, коли бажали мати ворога, когось винного в тому, що сталося, аби лишень могти покарати когось. Одні радили їм поговорити про це з Богом, але батькам складно вести з Ним нормальну розмову, важко вірити у вищу силу, коли торкаєшся пучками пальців дат на надгробку. Математика в цьому не винна, рівняння для підрахунку часу життя просте: береш чотиризначне число на камені справа, віднімаєш від нього число зліва, множиш результат на 365, додаєш по одному дню на кожен високосний рік. Але скільки не пробуєш, нічого не сходиться. Ти рахуєш, перераховуєш, знову і знову, але ніколи не отримуєш правильний результат, скільки б не додавав — не вистачає. Занадто мало днів, щоб їх вистачило на ціле життя.

Міра з Петером ненавиділи, коли їм говорили про «хворобу», бо хвороба — це щось невловне. Вони хотіли бачити чиєсь обличчя, якогось злочинця, якого можна було би втопити вагою всієї провини, бо в іншому разі їх самих затягне на дно. Вони поводилися егоїстично і визнавали це, але не маючи нікого, щоб покарати, могли тільки волати до неба, і тоді їхня лють ставала такою непосильною, що жодна людина не змогла б цього витримати.