Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Директор зітхає і махає своїм телефоном.

— Будь ласка, Жанетт, ти не уявляєш, як на мене зараз тиснуть. Увесь ранок дзвінки. Ці батьки геть здуріли. Вони навіть журналістам подзвонили! У нас нема працівників, які би знали, як давати раду з такими питаннями!

Жанетт хрускає пальцями — завжди так робить, коли нервується, це стара хокейна звичка.

— Тому ми просто будемо мовчати?

— Так… ні… ми будемо… Господи, ми просто не будемо… давати ще більше приводів для чуток і спекуляцій. Ну що таке з цими людьми? Чому не можна почекати на результати поліцейського розслідування? Для цього ж і працюють суди. Не треба ставити себе вище за закон, Жанетт, це не наші повноваження. Якщо це… якщо те, що ця учениця каже про Кевіна… якщо це правда, тоді… це доведуть. А якщо це не так… то ми повинні постаратися не зробити дурницю.

Жанетт хочеться кричати, вона стримується.

— А Майя? Вона ж може прийти сьогодні до школи.

На обличчі директора видно спершу впевненість, потім вагання, а тоді паніку, коли він стримано відповідає:

— Та ні, вона не прийде. Вона ж такого не зробить. Думаєш, вона прийде?

— Я не знаю.

— Вона не прийде. Та ні, цього не може бути. А вона… у тебе ж сьогодні нема уроків з її класом?

— Ні, але в мене урок у половини команди. Скажи конкретно: що я повинна робити?

Директор, змирившись, сплескує руками.

— А ти як думаєш?

Вони сидять у кафетерії, щільно зсунувши стільці, майже торкаючись головами. Погляд Вільяма Люта аж палахкотить.

— Де, бляха, цей Беньї? Хтось його бачив?

Інші махають головами. Лют сильно тицяє вказівним пальцем у стіл.

— Моя стара домовилася, що сьогодні всіх відвезуть у Гед, окей? Поїдемо якраз перед обідом. Нікому не кажіть, це має знати лише команда. Якщо вчителі почнуть вимахуватися, нехай говорять з нашими батьками. Окей?

Інші кивають. Лют гупає кулаком по столу.

— Покажемо тим паскудам, які все це почали, покажемо їм усім, що ми тримаємося разом. Знаєте, що це таке? Це змова! Вони нам заздрять! Вони, бляха, змовились і заздрять!

Хлопці кивають, погоджуючись, крізь зуби виривається лайка, під очима в них темні кола. Помітно, що дехто плакав. Лют стукає кожного по плечах.

— Ми повинні триматися разом. Усією командою!

Кажучи останні слова, він дивиться просто на Бубу.

Амат стоїть біля своєї шафки з таким виглядом, ніби зараз туди виблює. Бубу виходить з кафетерію і розгублено спиняється в нього за спиною.

— Амате, ми мусимо… триматись усією командою. Кевіна сьогодні відпустять з поліції, тож ми йдемо на перші уроки, а потім разом, цілою командою їдемо в Гед. Важливо, щоб ми поїхали всі разом. Щоб… показати.

Вони обоє воліють не дивитися туди, де шафка Майї. Усі учні, які минають ряд шафок, витріщаються на неї, навіть не дивлячись у той бік, — підлітки швидко опановують такий погляд. Дверцята обписані чорним фломастером. П’ять літер. Тепер Майя для них була лише такою.

Кевіна виводять з відділку поліції у Геді, обережно підтримують руками, ніби він не може йти самотужки. З одного боку тато, з іншого — мама, навколо них, як захисний мур із плоті і крові, перемішалися чоловіки середнього віку, в джинсах і піджаках, з краватками, зав’язаними так міцно, як стиснуті їхні кулаки. Більшість із них — спонсори клубу, ще двоє — члени правління, кілька керівників провідних компаній і місцевих підприємців, один місцевий політик. Але якби хтось запитав їх, хто вони, то ніколи б не почув цього у відповідь, усі вони сказали б: «Ми — друзі сім’ї Ердаль. Просто друзі сім’ї». За кілька кроків позаду них іде команда юніорів. Окремо вони виглядають як молоді хлопці, а коли разом — стають чоловіками. Мовчазними і грізними. Вони тут, щоб показати щось і комусь.

Батьки садять Кевіна в авто, і мама дбайливо накидає йому на плечі плед. Інші чоловіки не плескають його по спині, як зазвичай, а ніжно гладять по щоці. Можливо, так їм стає легше. Коли вони вважають жертвою цього хлопчика.

Беньї сидить на низькому мурі на відстані двадцяти метрів від інших. Низько насунувши кепку, зверху натягнув каптур, щоб обличчя ховалося в тіні. Ніхто з дорослих його не помічає, але Кевін побачив. На секунду — саме коли мама накидає на нього плед і двері автомобіля ще не встигли зачинитися — він дивиться в очі своєму найкращому другові. І Кевін відводить погляд.

Коли караван автомобілів від’їжджає з Геда довгою вервечкою за машиною Кевінового тата, Беньї вже зник. На вулиці перед поліцейським відділком залишається лише Амат. Він одягає навушники, підкручує гучність, різко запихає руки в кишені й сам-один іде всю дорогу назад до Бйорнстада.