Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Ана заходить у шкільну їдальню, і її накриває звичний ураган криків і шуму. На безлюдному острівці в кутку самотньо сидить Майя, настільки відрізана, що навіть за сусідніми столиками нікого нема. Усі витріщаються на неї, навіть не дивлячись у її бік. Ана рушає до неї, але Майя спиняє її поглядом, ніби загнана істота, яка потрапила в пастку і попереджає інших, аби не наближалися. Майя повільно хитає головою. Ана схиляє погляд і йде в інший куток до іншого столика — з кожним кроком вона ніби тягне за собою вагу цілого світу. Сором за це буде переслідувати її до смерті.

Група старших дівчат, яких Ана бачила на кухні на вечірці у Кевіна, наближаються до Майї. Спершу здається, ніби Майї для них взагалі не існує, а за мить — ніби існує лише вона. Одна з дівчат виходить вперед зі склянкою в руці, Майя бачить, як інші стіною загороджують її від решти учнів у їдальні, тож попри те, що всі все бачили, учні зможуть пояснювати вчителям, коли ті будуть їх розпитувати, що «їм затулили столик». Що вони «не бачили того, що там було».

— Та кому захочеться ТЕБЕ ґвалтувати, гімняна мала курва…

Молоко стікає з Майїного волосся, крапає на обличчя і на светр. Їй запускають склянкою в голову, але скло не розбивається, брова теж ціла. На якусь мить Майя бачить страх в очах тієї дівчини, можливо, вона злякалася, що це вже занадто, що Майї може піти кров і вона впаде на підлогу? Але Майя товстошкіра. Тому очі нападниці знову наповнюються презирством. Ніби та, кого вона вдарила, вже не людина.

Це бачать усі й не бачить ніхто. У їдальні страшний галас і непорушна тиша водночас. Їхній глумливий сміх відлунює Майї у вухах, ніби глухе виття. Вона сидить нерухомо, брова і чоло пульсують від болю, повільно витирається кількома маленькими серветками, які були в неї на таці, але вони швидко закінчуються. Майя не наважується озирнутися і взяти ще, але раптом хтось кладе біля неї високу купку серветок. Чиясь рука, вже майже така велика, як її власна, витирає стіл. Майя підводить погляд і благально хитає головою.

— Тобі буде тільки гірше, якщо ти тут сядеш… — пошепки попереджає вона.

— Я знаю, — каже Лео.

Майїн молодший брат сідає поруч і починає їсти. У морі спрямованих на них поглядів він має вигляд недосяжного.

— Чому ти це робиш? — запитує його старша сестра.

Лео дивиться на неї очима їхньої мами.

— Тому що ми з тобою не такі, як вони. Ми не ведмеді з Бйорнстада.

Майже всі дискусії про те, як поводяться люди одне з одним, рано чи пізно закінчуються аргументом про «людську природу». Вчителям біології завжди непросто це пояснити: з одного боку, наш вид вижив завдяки тому, що ми трималися разом і співпрацювали, а з іншого — ми розвивалися, бо найсильніші індивіди завжди процвітали коштом слабших. Урешті ми щоразу починаємо суперечку про встановлення меж. Наскільки ми можемо бути егоїстами? Наскільки зобов’язані турбуватися про ближніх.

Хтось неодмінно буде посилатися на поняття «людяності» й «гуманізму». Але це тільки слова. Будь-хто може відповісти: «Уяви собі корабель, що тоне», такий-от приклад. «Уяви собі будинок, охоплений пожежею». Важко перемогти в суперечці з аргументами такого штибу. Доводячи до межі відчуття власної моралі — кого ти врятуєш, якщо можна врятувати тільки когось одного? Кого спершу витягнеш із крижаної води, якщо в рятувальній шлюпці обмежена кількість місць?

Свою сім’ю. Завжди починаєш порятунок зі своєї сім’ї. Так вона себе переконує. Їй холодно, вона підкрутила всі батареї, закуталась, як капустина, в одяг, але однаково тремтить. Ходила з однієї кімнати в іншу. Прибрала в Кевіна, позбулася всіх простирадел і наволочок, викинула всі светри і джинси з кошика для брудної білизни до контейнерів збору одягу далеко від їхнього дому. Пропилососила всі можливі ґудзики від блузок, спустила в унітаз усі можливі залишки марихуани.

Тому що вона його мама. З цього треба починати.

Коли прийшла поліція, вона зустріла їх у дверях, випрямивши спину Адвокати завважували, що вони можуть заперечувати, тягнути час, ускладнювати, що обшук будинку й технічну експертизу однаково можна оскаржувати, якщо в поліцію було заявлено аж через тиждень після начебто злочину. Але мама наполягала, щоб у дім впустили чоловіків у формі. Повторювала раз у раз, що її сім’я нічого не приховує, при цьому сама не переставала думати, кого вона намагалася переконати — інших чи саму себе. Вона постійно мерзла. Але ж вона його мама. З чого починати, як не з цього?