Фредрик Бакман - Ведмеже місто

— Тепер це вже не забавки. Петер Андерссон чекав цілий тиждень зі звинуваченням, бо він х-о-т-і-в, щоб поліція висадила тебе з того автобуса. Він хотів, щоб усі це побачили. Тому тепер або він нас виштовхне з клубу, або ми всі разом приберемо його. Іншого вибору нема. Він розпочав війну.

Давід не відповідає, він думає про свою роботу. Про свою команду. Про всі години разом. Він ніяк не може позбутися одного спогаду: як побачив Петера на стоянці, коли туди приїхала поліція. Петер стояв там і чекав. Кевінів тато має рацію. Петер хотів побачити, як усе станеться.

Кевін далі сидить з опущеною головою. Коли він починає говорити, на підлогу крапають шмарклі зі сльозами:

— Хтось мусить поговорити з Аматом. Він… я нічого не зробив… ви знаєте, що я нічого не зробив… але Амат, напевно, думає… він зайшов до кімнати і побачив, що ми… вона просто НАЛЯКАЛАСЯ, розумієте? Вона кинулася геть, але Амат, напевно, думає, що… ну, ви розумієте.

Давід не підіймає погляду, бо не хоче бачити, як на нього дивиться Кевінів тато.

Прокляття, як же важко зізнатися собі у власному лицемірстві — важче за все!

Амат іде то узбіччям, то засипаним снігом рівчаком, він змок і змерз, але мозок відключився значно раніше за ноги. На півдорозі між Гедом і Бйорнстадом його минає старий «сааб» і зупиняється за десять метрів попереду На нього чекають, Амат іде повільно, двоє чоловіків, віком двадцять п’ять-тридцять років, сидять на передніх сидіннях. Чорні куртки, вичікувальні погляди. Він знає, хто вони. Але не знає, щó небезпечніше — дивитися їм в очі чи потупити погляд.

Кілька місяців тому місцева газета взяла інтерв’ю в одного гравця перед зустріччю його клубу з основною командою Бйорнстада. Той гравець був родом із півдня, він не знався на цих краях, тож коли в нього запитали, чи не лякають його чутки про «Групу» — лютих уболівальників із Бйорнстада, — він справді сказав, що не боїться «кількох чортових лісових гангстерів із майже безлюдного села».

Наступного дня, коли автобус з його командою їхав дорогою через ліс, шлях їм заблокували чорні фургони. Між деревами стояли тридцять-сорок чоловіків у масках і в чорних куртках, які були озброєні міцними дерев’яними палицями. Вони постояли так десять хвилин, дозволивши команді підготуватися до того, що зараз їм розіб’ють двері автобуса й увірвуться всередину, але цього не сталося. Зненацька ліс знову поглинув тих чоловіків, фургони з’їхали з дороги і звільнили автобусу проїзд.

Той гравець, який давав інтерв’ю газеті, обернувся до старшого гравця й вигукнув: «Чому вони нічого не зробили?». Старший відповів: «Вони просто відрекомендувалися. Хотіли, аби ти задумався над тим, що вони можуть зробити, коли автобус їхатиме назад».

Команда Бйорнстада програла той матч, але гравець, який давав інтерв’ю, ще ніколи так погано не грав. Коли він повернувся до свого міста, то виявилося, що хтось уже встиг туди проїхатися і, розбивши скло в його автомобілі, напхав його гілками й листям і підпалив.

— Ти Амат, так? — запитує чоловік на місці водія.

Амат киває. Водій показує головою на задні двері:

— Підвезти тебе?

Амат не знає, щб небезпечніше — погодитися чи відмовитися. Врешті хитає головою. Чоловіки, здається, не сердяться, водій навіть усміхається, кажучи:

— Добре трохи пройтися, еге ж? Все ясно.

Він перемикає передачу, повільно відпускає зчеплення, але перш ніж рушити, вихиляється з вікна і додає:

— Амате, ми бачили, як ти грав у півфіналі. З гарячим серцем. Коли ви разом з іншими юніорами перейдете в основну команду, ми знову тут щось влаштуємо. Справжня бйорнстадська команда зі справжніх бйорнстадських хлопців. Розумієш? Ти, Беньї, Філіп, Лют, Кевін.

Амат знає, що чоловіки в автомобілі пильно стежать за виразом його обличчя, коли звучить ім’я «Кевін». Для цього вони й зупинялися. Його підборіддя рвучко сіпається вгору і вниз, погляд на мить перетинається з їхніми поглядами. Вони знають, що він усе розуміє.

Чоловіки бажають йому «приємної прогулянки» і їдуть.

Петер сидить у своєму кабінеті перед чорним монітором комп’ютера. У його голові крутяться слова про «правильного хлопця». Він вимовляв їх сотні разів у сотнях різних кімнат і сотні людей із розумінням кивали йому, хоча він знає, що ніхто так і не зможе пояснити, що саме вони означають. Насправді це незбагненне поняття у спорті, бо мова йде ось про що: те, ким ти є поза льодовою ареною, впливає на тебе на льодовій арені. А це непросто визнати. Тому що, якщо любиш спорт — та, зрештою, якщо любиш будь-що, — хочеться зберігати все під ковпаком. Хочеться, щоб існувало хоча б одне місце, яке назавжди залишиться незмінним, попри всі зміни світу навколо.