Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Петер бере свої коробки і виходить у коридор, директор відступає, щоб дати йому дорогу, тоді гірко прокашлюється і каже:

— Петере, тут слово одного проти слова іншого. Я… ми мусимо думати насамперед про клуб. Ти, як ніхто, мав би це розуміти. Клуб не може займати чиюсь позицію в цьому…

Петер відповідає, не озираючись:

— Клуб уже визначився з позицією. Саме це він і зробив.

Петер складає свої коробки в багажник, але автомобіль залишає на стоянці. Повільно виходить у місто, сам не знаючи куди йде.

Директор школи ледве встигає покласти слухавку, як телефон знову дзвонить. Дзвінок за дзвінком — то одні батьки, то інші. Якої відповіді вони хочуть? На що сподіваються? Цю справу веде поліція, нехай цим займається суд, а йому хіба мало шкільних справ? Мама дівчини — адвокатка, тато хлопця — один із найвпливовіших чоловіків у місті, слова однієї проти слів іншого. Хто стане між ними? Хіба це може бути завданням школи? Тож директор повторює одне й те саме, раз у раз, усім, хто телефонує:

— Будь ласка, не перетворюйте цю справу в політику. Що б ви не думали, не приплітайте сюди політику!

Якщо твій брат працює в агентстві охорони, отримуєш певну перевагу — завдяки усім помилковим увімкненням сигналізації, що ставалися вночі, Жанетт набула особливих знань про архітектурні особливості шкільної будівлі. Наприклад, вона знає, де на останньому поверсі є комірчина із невеликими сходами, якими сажотруси виходять на дах. Там, за вентиляційною шахтою над їдальнею, вчителька може викурити сигарету, і на неї не натраплять ані директор, ані учні. Бувають дні, коли просто необхідно мати таке місце.

Тому Жанетт і помічає Беньї, коли той іде шкільним подвір’ям, щойно минув обід. Інші гравці з команди юніорів прогулюють уроки, щоб бути біля Кевіна, а якщо Беньї добровільно прийшов сюди, це означає, що йому потрібне не те, що всім іншим.

Ана сидить сама в класі, де всі учні говорять лише про Майю і Кевіна. Майя сидить сама в іншому класі, де взагалі ніхто не розмовляє. Вона бачить, як із парти до парти передають записки, як тихцем на колінах поглядають на мобільні.

Тепер вона назавжди буде для них такою — у кращому разі дівчиною, яку зґвалтували, а в гіршому — дівчиною, яка збрехала. Вони ніколи не дозволять їй стати іншою людиною. У кожному будинку, на кожній вулиці, у крамниці, на льодовій арені — вона всюди буде здаватися їм вибуховим пристроєм. Вони боятимуться доторкнутися до неї, а ті, хто їй вірить, теж не наважаться підійти, щоб їх не поранило уламками, коли вона вибухне. Вони задкуватимуть від неї, замовкатимуть, відвертатимуться в інший бік. Їм захочеться, щоб вона просто зникла, щоб її взагалі тут не було. Не через те, що ненавидять її — бо ж не всі так до неї ставляться: не всі пишуть «курва» на її шафці, не всі можуть зґвалтувати, не всі є злі. Але всі мовчать. Бо так простіше.

Майя встає посеред уроку і виходить із класу, вчитель навіть не заперечує. Переходить через порожній коридор, заходить у туалет, стає перед дзеркалом і щосили б’є по ньому кулаком. Скло розбивається, больові імпульси за кілька секунд досягають мозку, вона помічає кров ще до того, як їй стає боляче.

Беньї бачить, як Майя заходить до туалету. До останнього він намагається переконати себе піти в інший бік. Змовчати. Не втручатися. А тоді чує удар, тріск і дзенькіт уламків, які падають у порцелянову раковину. Сам Беньї розбив занадто багато дзеркал, щоб не впізнати цей звук.

Він стукає. Вона не відмикає, і тоді Беньї каже:

— Я можу вибити двері або відчиниш сама — це тобі вирішувати.

Майя стоїть, абияк замотавши туалетним папером кісточки пальців. Папір повільно забарвлюється червоним. Беньї зачиняє за собою двері, киває на дзеркало:

— Це погана прикмета.

Можливо, Майя мала б перелякатися, але на це в неї вже нема сили. Вона навіть не відчуває ненависті. Вона взагалі нічого не відчуває.

— Для мене це вже не має значення.

Беньї запихає руки в кишені. Так вони і стоять мовчки — жертва і найкращий друг. Шльондра і брат. Майя кашляє, щоб придушити схлипування, і каже:

— Плювати, що тобі від мене треба. Мені й так ясно, що ти мене ненавидиш. Думаєш, що я збрехала і підставила твого найкращого друга. Але ти помиляєшся. Ти, бляха, дуже помиляєшся.

Беньї витягає руки з кишень, обережно збирає кілька уламків з умивальника і по одному викидає їх у сміттєве відро.

— Це ти помиляєшся.

— Іди до чорта, — шипить Майя і рушає до дверей.