Фредрик Бакман - Ведмеже місто

— Треба закінчувати, Фраку, в мене зустріч, — перепрошує голос у телефоні.

Фрак кладе слухавку. Ідея зникла. Хокейної гімназії більше нема. Що це означає? Коли Фрак був молодий, у Бйорнстаді працювали три школи, тепер залишилася одна. Після відкриття хокейної гімназії в Геді скільки часу мине, перш ніж у Бйорнстаді закриють останню школу? Якщо кращі бйорнстадські юніори будуть цілими днями тренуватися в Геді, звісно, що вечорами вони почнуть грати в тамтешній основній команді. Якщо основна команда Бйорнстада не зможе набирати найкращих місцевих гравців, то клуб загине. Льодову арену не відремонтують, не буде нових можливостей для роботи, які могли б стати природним кроком до інших нововведень: конференц-залів і торгового центру, нового промислового району, зручних бічних доріг до траси і, можливо, навіть аеропорту.

Що таке хокейний клуб? Може, Фрак і наївний романтик — його дружина часто це каже, — але в його уявленні хокейний клуб змушує всіх у місті раз на тиждень згадати, що їх об’єднує, а не розділяє. Хокейний клуб — це доказ, що вони можуть співпрацювати і виростати у щось більше. Клуб вчить їх мріяти.

Фрак вірить у складні запитання і прості відповіді. Що стається з містом, яке не росте? Воно помирає.

Петер заходить у магазин. Ніхто на нього не дивиться, але всі бачать. Персонал і покупці, молоді й старі, друзі дитинства і сусіди — усі розходяться, коли він їх минає. Зникають за полицями і в проходах, вдають, що зайняті перевіркою списку покупок і порівнюванням цін. Лише один чоловік дивиться на нього прямо.

Фрак стоїть у дверях свого кабінету. Зустрічається з Петером поглядом. Ким є спортивний директор? А ким — капітан команди? А друг дитинства? Фрак, вагаючись, робить крок, розтуляє рота, щоб гукнути щось, але Петер лише хитає головою. Він ніколи не дізнається, як його донька похитала головою Ані, коли побачила її в шкільній їдальні, бо не хотіла, щоб спрямована не неї ненависть зачепила ще і її подругу, але зараз Петер діяв так само.

І сором Фрака, коли він заходить назад у кабінет і зачиняє двері, нічим не відрізняється від сорому всіх друзів. У цьому місті добре знають, як треба соромитися. Змалку починають тренуватися.

Кевінів тато не чекає відповіді, лише потирає руки і сміється:

— Усе ще холодно в березні, ніяк до цього не звикну. Сядемо в авто?

Амат мовчки залізає всередину, обережно зачиняє двері, ніби боїться їх зламати. Автомобіль пахне шкірою і парфумами. Кевінів тато дивиться на багатоквартирні будинки.

— Я виріс у такому будинку, дуже схожому на цей. Здається, мій був нижчий на один поверх. Твій тато не живе разом із вами?

Він запитує прямо і просто. Так само він веде і свої справи.

— Він загинув на війні, коли я тільки народився, — відповідає Амат і починає частіше кліпати; чоловік в авто помічає це, не повертаючи голови.

— Моя мама теж виховувала нас сама. Мене і ще трьох моїх братів. Яка ж це каторжна робота, скажи? А твоя має якісь проблеми зі спиною, так?

Амат намагається не подавати виду, чоловік бачить, як смикнулися в нього брови. Він додає з турботою:

— Я знаю доброго реабілітолога. Домовлюся, щоб вона змогла потрапити до нього.

— Це було б добре, — бурмоче хлопець, не зустрічаючись поглядом із чоловіком.

Той тільки рвучко змахує руками.

— Дивно, що НІХТО досі не допоміг їй. Хтось із працівників клубу мав би запитати, як вона почувається, хіба ні? Твоя мама досить давно там працює, правда?

— Відтоді, як ми сюди переїхали, — зізнається Амат.

— У цьому місті нам треба допомагати один одному, правда ж, Амате? У нашому місті, в нашому клубі, ми мусимо піклуватися один про одного, — каже чоловік і дає йому візитівку.

— Це телефон реабілітолога? — питає Амат.

— Ні, менеджера з персоналу на одному підприємстві у Геді. Попроси маму зателефонувати, щоб приїхати на співбесіду. Це офісна робота, не прибирання. Легке адміністрування, документація, щось таке. Вона ж добре знає мову?

Амат киває трохи зашвидко і з більшим завзяттям, аніж йому хотілося б.

— Так! Так-так… звичайно!

— Добре. Тоді просто зателефонуйте, — каже Кевінів тато.

А тоді замовкає. Так, ніби це все, що він хотів обговорити.

Що таке група? Якщо запитати їх, відповідь буде: нічого. Групи нема. Чоловіки, які сидять за столом у «Хутрі», не мають нічого спільного, крім того, що вони — чоловіки. Найстаршим більше сорока, молодші ще не досягли повноліття. Хтось із них має татуювання ведмедя на шиї, інші — на руках, у когось узагалі нема татуювань. Хтось має добру роботу, хтось погану, інші взагалі безробітні. Хтось має сім’ю, дітей, виплачує кредит і літає чартерними рейсами, хтось живе сам, ніколи не виїжджаючи з Бйорнстада. Саме тому поліції так складно ідентифікувати їх як «Групу»: вони мають щось спільне лише тоді, коли бачиш їх разом. А щойно відходять один від одного хоча б на метр, кожен стає окремим.