Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Давід дає команду перетягувати канат — Лют мало не вивернув собі плече задля перемоги. А що Амат? Він не каже ні слова, але виконує кожну вправу, все, що йому кажуть.

Директор клубу стоїть на узліссі, досить близько, щоб усе бачити, але досить далеко, щоб його помітили. Він спітнів. На стоянку перед льодовою ареною заїжджає великий автомобіль, з нього виходять Кевін із татом, і це вперше його старий з’являється тут під час тренування. Кевін уже перевдягнутий у форму, він біжить до команди в ліс, між деревами лунають радісні вигуки, хлопці зустрічають його, як короля.

Директор залишається на узліссі перед лінією дерев, Давід стоїть серед своїх хлопців і тисне руку Кевіновому татові. Погляди директора і тренера зустрічаються на відстані, лише на мить, тоді директор обертається і йде до свого кабінету.

Якби Кевін прийшов на льодову арену, клуб мусив би поговорити з ним про принципи й наслідки. Директор, напевно, був би змушений попросити його повернутися додому, «поки все не вляжеться». Але ніхто не може перешкодити хлопцям тренуватися в лісі.

У цьому кожен себе переконував.

В іншій частині міста, перед віллою на Височині, йде Кевінова мама, несучи сміттєві пакети. Вона плакала — і від утоми, і від іншого, — але щойно нанесений макіяж приховав сліди сліз. Вона відкриває контейнер, спина пряма, погляд швидкий. У вікнах сусідніх будинків горить світло.

Відчиняються двері. Чийсь голос гукає:

— Хочеш зайти, випити кави?

Відчиняються ще одні двері в наступному будинку. І ще в одному. І ще.

Складні запитання, прості відповіді. Що таке суспільство? Це сума нашого вибору.

Є одна стара приказка, яку полюбляють тренери. «Один чоловік іде в ліс, інші йдуть за ним — як це назвати? Лідерство. А якщо він іде в ліс сам? Тоді — прогулянка».

Петер заходить до будинку. Ставить молоко в холодильник, кладе хліб на стіл, ключі від автомобіля вкидає до миски. І лише зараз згадує, що залишив автомобіль перед льодовою ареною. Спокійно думає собі, як завтра знайде там згоріле авто з обвугленими гілками всередині. Бере ключі, зриває з них брелок, ключі кладе назад у миску, а брелок викидає.

На кухню заходить Міра. Стає на його стопи, він повільно танцює й шепоче на вухо дружині:

— Ми можемо переїхати. Ти знайдеш роботу де завгодно.

— А ти — ні, любий, тобі не вдасться знайти роботу в хокеї.

Він знає. Він добре це знає. Але ще ніколи не був таким упевненим, як зараз, коли відповідає:

— Ти переїхала сюди заради мене. Я можу поїхати звідси заради неї.

Міра тримає його обличчя у своїх долонях. Помічає у мисці його ключі. Відколи вона його знала, він завжди носив ключі на брелоці з ведмедем. До сьогоднішнього дня.

Ана сидить на ліжку, кімната перестала бути для неї своєю. Коли Анина мама не тямилася від злості й образи через те, що після розлучення донька не захотіла поїхати з нею, вона говорила, що Ана — «співзалежна в класичному розумінні». Ана залишилася заради тата, бо знала, що він без неї не виживе. Може, це й правда — Ана не знає. Вона завжди хотіла бути біля нього — не тому, що він розумів її, а тому, що він розумів ліс. Ліс був її пристрастю, і ніхто не знався на ньому краще за Аниного тата, у всьому Бйорнстаді не було кращого мисливця. Дитиною Ана не спала ночами, лежала в ліжку одягнена і в надії, що задзвонить телефон. Коли десь на дорозі ставалася аварія і збивали тварину, водій повідомляв поліції, що поранений звір зник у лісі, і вони дзвонили Аниному татові.

Його похмурість, упертість і небагатослівність були не найкращими рисами в повсякденному житті, але ідеально пасували до лісу. «То сидіть тут і мовчіть собі до кінця життя!» — крикнула мама, коли залишала їх. Вони так і робили. Просто не бачили в цьому нічого поганого.

Ана чудово пам’ятає, як у дитинстві вона завжди випрошувала, щоб тато взяв її до лісу в такі ночі, але їй ніколи не вдавалося. Завжди було або занадто небезпечно, або запізно, або захолодно. Вона знала: це означало, що він випив. У лісі тато завжди довіряв своїй доньці, а собі — ні.

Адрі обходить притулок і годує собак. Бачить Беньї в тренажерному залі в підсобці, милиці лежать на підлозі, а він — під штангою. За цей вечір він відтиснув несамовито багато, це занадто навіть для її ненормального брата. Їй відомо, що в команди сьогодні вільне тренування, чула в місті, що вони бігають у лісі. І що Кевін теж там.

Але вона не питає, чому Беньї захотів тренуватися сам. Вона не з тих сестер, які чіпляються з розпитуваннями. Хоч Адрі не звідси, але однаково вона — бйорнстадське дівчисько. Міцна як ліс, тверда як лід. Багато працює, мало говорить.