Фредрик Бакман - Ведмеже місто

— Усе нормально, тату. Усе нормально.

— Ні, неправда! Ненормально! Ніколи, ніколи не думай, що це нормально — те, що він зробив… я не хочу… я боюся, Майє, я дуже боюся, що ти подумаєш, нібито я не хочу вбити його… що не прагну його смерті кожної хвилини кожного дня… насправді я хочу цього…

Татові сльози котяться по щоках його доньки.

— Тату, я теж боюся. Усього. Темряви і… всього.

— Що мені зробити?

— Люби мене.

— Завжди, Огризочку.

Вона киває.

— Тоді можна попросити ще дещо?

— Усе, що хочеш.

— Давай увечері підемо в гараж і пограємо щось з «Нірвани»?

— О ні, тільки не це.

— Як тобі може не подобатися «Нірвана»?

— Я був застарий, коли до них прийшла популярність.

— Як можна бути застарим для «НІРВАНИ»? Скільки ж тобі ТОДІ років?

Вони заходяться сміхом. У цьому така сила — коли навіть у такий час вдається розсмішити одне одного.

Міра сидить на кухні і чує, як у гаражі грають її чоловік з донькою. Майя грає значно краще, Петер весь час збивається з ритму, вона підлаштовується під нього, щоб тато не почувався по-дурному. Мірі хочеться випити і закурити сигарету. Але вона не встигає навіть роззирнутися, як хтось кладе на стіл перед нею велику колоду карт. Не простих, а тих, іще дитячих, якими вони грали в кемпінговому фургоні, взятому напрокат, коли діти були малі. Діти давно перестали грати, тому що мама і тато ніколи не могли обійтися без сварок про правила.

— Давай зіграємо. Я, можливо, навіть дозволю тобі виграти, — каже Лео, сідаючи за стіл.

Ставить на стіл газований напій. Йому вже дванадцять, але він дозволяє мамі досить міцні обійми.

В обшарпаній кімнатці для репетицій на околиці Геда самотньо горить лампочка — вона освітлює хлопця в чорному одязі, який сидить на стільці і грає на скрипці. Він ще тримає інструмент в руках, коли чує стукіт у двері, — це Беньї, він стоїть, спершись на милиці, у руці тримає пляшку. Басист намагається вдавати з себе мовчазного і загадкового, але його усмішка не підкоряється цьому прагненню.

— Що ти тут робиш?

— Гуляю, — відповідає Беньї.

— Тільки не кажи, що це в тебе самогонка, — усміхається басист, показуючи на пляшку.

— Якщо збираєшся жити в цих краях, мусиш навчитися це пити рано чи пізно, — відповідає Беньї.

Басист припускає, що в цих краях це, мабуть, означає «вибач». Він помітив, що тут часто спілкуються за допомогою випивки.

— У мене немає планів залишатися тут жити, — зізнається він.

— Усі так кажуть. А потім просто залишаються, — каже Беньї і закульгує в кімнату.

Він не запитує про скрипку. Цим і подобається басисту. Бо Беньї не з тих, кого дивує, що людина може бути різною.

— Я пограю, а ти можеш танцювати, — пропонує басист і лагідно торкається смичком струн.

— Я не вмію танцювати, — відповідає Беньї, не розуміючи, що той жартує з його милиць.

— Танцювати нескладно. Просто стоїш, а тоді починаєш рухатися, — шепоче басист.

У Беньї м’язи грудної клітки ще тремтять від утоми. Це допомагає. Порівняно з цим тремом, здається, що в грудях спокійно.

Ана прокидається від телефонного дзвінка, намацує свою слухавку на підлозі, але дзвонять не їй, а татові. Вона чує його голос; розмовляючи, тато вдягається, бере собак і ключ від шафи зі зброєю. Звуки вже стали для неї знайомою мелодією, колисковою з дитинства. Ана чекає завершення. Як зачиняться вхідні двері. Повернеться в замку ключ. Заведеться старий іржавий пікап. Але цього не чути. Натомість — обережний стук у двері. Татів притишений голос, її ім’я, запитання з іншого боку дверей:

— Ано, ти спиш?

Вона миттю одягається, ще до того, як запитання пролунає до кінця. Відчиняє двері. У тата в руках по рушниці.

— Треба йти на пошуки, десь на північній дорозі. Я міг би закликати якогось тупака з міста, але… у мене вдома є одна з найкращих мисливиць у Бйорнстаді…

Ані хочеться обняти тата. Але вона стримується.

Хлопці лежать на підлозі в кімнаті для репетицій. Пляшка порожня. Вони по черзі горланять найдурніші застільні пісні. Голосно регочуть, годинами.

— Що такого в цьому хокеї? — допитується басист.

— Що такого в цій скрипці? — запитує замість відповіді Беньї.

— Щоб грати на ній, треба відключити мозок. Музика — це відпочинок від себе, — пояснює басист.

Відповідь звучить занадто швидко, занадто очевидно і занадто щиро, тому Беньї навіть не встигає сказати щось в’їдливе. Тому теж відповідає, як є:

— Звуки.

— Звуки?

— У цьому весь хокей. Коли заходиш на льодову арену. Ці звуки, які впізнаєш лише, якщо граєш. І… те відчуття, коли йдеш від роздягальні на майданчик, останній сантиметр перед тим, як підлога перетвориться на лід. Перше відштовхування, коли ковзаєш на кризі… у тебе з’являються крила.