Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Майя бере в долоні мамине обличчя і ніжно цілує її в чоло.

— Мамо, я знаю, що ти могла б убити заради мене. Знаю, що могла б віддати за мене життя. Але ми з тобою зможемо це пережити. Тому що я твоя донька. У мені кров вовка.

Петер переносить їх у «вольво». Спочатку доньку, потім маму Вмикає задній хід і повільно їде вулицею. Додому.

Велосипеди так і залишаються лежати на снігу, наступного дня їх уже не видно. І ніхто з тих, хто мешкає на цій вулиці, не стане про це говорити.

У Бйорнстаді настає ранок, йому байдуже до маленьких людських життів десь унизу. Розбите вікно зсередини заклеїли картоном, сестра з братом виснажені сплять на матрацах у коридорі, якнайдалі від інших вікон. Уві сні Лео згортається клубком біля Майї, так він робив у чотирирічному віці, коли прокрадався до сестри в кімнату, якщо йому снилися нічні жахіття.

Петер з Мірою сидять на кухні, тримаються за руки.

— Ти думаєш, що я не справжній чоловік, бо не вмію битися? — шепоче він.

— А ти думаєш, що я не справжня жінка, бо я це вмію? — запитує вона.

— Я… треб… ми мусимо відвезти звідси дітей, — шепоче він.

— Ми не можемо їх захистити. Любий, не має значення, куди ми поїдемо, ми не можемо їх захистити, — відповідає вона.

— З цим неможливо жити, просто неможливо, — схлипує Петер.

— Я знаю, — каже Міра.

Цілує його, усміхається й шепоче:

— Ти нормальний чоловік. Ти дуже і дуже мужній у багатьох інших справах. Наприклад, ти НІКОЛИ не визнаєш, що не маєш рації.

Він відповідає їй у волосся:

— А ти — жіночна. Найжіночніша з усіх, кого я зустрічав. Наприклад, тобі НІКОЛИ не можна вірити у грі «камінь-ножиці-папір».

Вони обоє сміються. Навіть цього ранку. Тому що можуть і мусять сміятися. Це їхнє благословення, воно їм іще належить.

Рамона курить перед «Хутром», вулиця безлюдна, небо чорне, але вона здалеку бачить цуценя, навіть незважаючи на погану погоду. Заходиться сухим кашлем, коли з темряви перевальцем виходить Суне; можна було б подумати, що Рамона хихоче, якби вона трохи менше курила. На років сорок-п’ятдесят менше.

Суне прикрикує на цуценя, але воно навіть не зважає. Підстрибує на Рамону, дряпає їй джинси, щоб звернула на нього увагу.

— От старий дурень, у тебе тепер цуценя? — пирхає вона.

— Мала неслухняна тварюка, я з нього скоро відбивну зроблю! — бурмоче Суне, але не може приховати своєї любові до кудлатого собачати.

Рамона відкашлюється.

— Кави?

— А можна й віскі — трохи?

Рамона киває. Вони заходять досередини, струшують сніг із черевиків, п’ють каву, а цуценя наполегливо й терпляче намагається згризти стілець.

— Ти вже, мабуть, чула, — сумно каже Суне.

— Так, — відповідає Рамона.

— Сором. Це такий сором.

Рамона підливає ще віскі. Суне довго дивиться на склянку.

— Петер не заходив?

Вона хитає головою й у відповідь піднімає брови, ніби запитуючи старого: «Ти з ним говорив?». Суне хитає головою.

— Навіть не знаю, що сказати!

Рамона нічого не відповідає. Вона занадто добре все розуміє. Запросити когось на каву — це водночас просто і складно.

— Суне, клуб — уже не твоя робота, — бурмоче Рамона.

— Формально мене ще не викинули, здається, вони про це забули після всього… що сталося. Але так. Звісно. Це вже не моя робота.

Рамона наливає ще віскі. Додає трохи до кави. Глибоко зітхає — і через Суне, і через себе.

— То про що ми тут балакаємо? Старі баба з дідом, сидять собі і крекчуть. Розтуляй вже свого рота та й кажи, як є.

Суне криво всміхається.

— А ти завжди була ніби психологом.

— Як і ведеться серед барменів. Просто ти завжди шкодував грошей на справжнього.

— Я сумую за Гольґером.

— Це в тебе буває лише тоді, коли я на тебе кричу.

Від гучного реготу Суне аж підстрибує цуценя. Сердито гавкає, а тоді знову береться гризти меблі.

— Насправді я сумую лише за твоїм криком, коли ти вичитувала Гольґера.

— Я також.

Ще віскі. Ще трохи кави. Мовчання і спогади, слова, яких ніколи не говорили вголос, і фрази, які притлумлювали. Аж Суне врешті каже:

— Те, що зробив Кевін, — це сором. Страшний сором. Але я боюся за клуб. Він існує майже сімдесят років, але тепер не знаю, чи він дотягне до наступного року, хай би їх чорти вхопили. Я боюся, що люди, якщо суд визнає вину хлопця, стануть пояснювати його вчинок хокеєм. Усюди бувають такі мудрагелі, які лишень чекають такої нагоди, — ото вони потиратимуть руки. А у всьому буде винен хокей.

Рамона так швидко і сильно дає ляпаса Суне у вухо, що старий товстун мало не падає з барного стільця. А розлючена стара шипить по інший бік барної стійки: