Фредрик Бакман - Ведмеже місто

— Ось чому ти сюди прийшов? Поговорити про те, що сталося? Та щоб вам добре було… ці хлопи. Ви ж ніколи не винні, правда? Коли ж ви визнаєте, що не «хокей» виховує цих хлопців, а ВИ?! Усюди і завжди мені трапляються хлопи, які бовкають якісь дурниці через паскудство, яке самі ж наробили. «Релігія починає війну», «зброя вбиває людей»… які ж це кляті дурниці!

— Я… не хотів сказа… — намагається пояснити Суне, але мусить пригинатися, коли Рамона ще раз пробує заліпити йому по вусі.

— Закрий рота, коли я говорю! Кляті хлопи! Це ВИ створюєте проблеми! Релігія не воює, зброя не вбиває, а ти зарубай собі раз і назавжди, що хокей ніколи нікого не ґвалтував! А знаєш, хто це робить? Воює, вбиває і ґвалтує?

Суне прокашлює горло.

— Хлопи?

— ХЛОПИ! Вічно ці кляті хлопи!

Суне ніяково совається. Щеня засоромлено зіщулюється в кутку. Рамона довго й ретельно поправляє зачіску, випиває свою склянку і повільно сама перед собою визнає, що не так уже й складно взяти й закликати когось на каву.

Доливає і собі, і Суне віскі, дістає цуценяті шматок салямі, обходить барну стійку і сідає біля старого. Глибоко зітхнувши, неохоче визнає:

— Я теж сумую за Гольґером. А знаєш, що б він сказав, якби був тут?

— Що?

— Що і ти, і я вже й самі не знаємо, як буде правильно. Тому він не мусить нам цього говорити.

Суне усміхається.

— Цей твій хлоп завжди був самовдоволеним паскудником.

— Таки був.

В іншій частині міста Захаріас прокрадається з дому, щоб нікого не розбудити. За спиною наплічник, у руці відро. У вухах навушники, музика в усьому тілі. Сьогодні йому виповнюється шістнадцять, усе життя його дражнили й гнобили. Через будь-що. Через те, який він зовні і всередині, через його мову і місце проживання. Усюди. У школі, у роздягальні, в інтернеті. Врешті людина зношується. Це не так уже й помітно, бо ті, хто перебувають біля зацькованої дитини, думають собі, що вона звикає до такого ставлення. Але до цього ніколи не звикаєш, ніколи. Тобі весь час пече всередині. Просто ніхто не знає, якої довжини твій вогнепровідний шнур, навіть ти сам не знаєш. Ще у віці дев’яти-десяти років Захаріас почав планувати самогубство.

Жанетт розбудив телефонний дзвінок брата — знову спрацювала сигналізація. Сонна і сердита, вона їде до школи. Оглядає всю будівлю з кишеньковим ліхтариком, але нічого нема. Подумавши, що це, мабуть, сніг потрапив на сенсор, вона вже махає братові, щоб збирався виходити, але відразу ж ступає у щось мокре.

Одна з найкращих мисливиць у Бйорнстаді відмиває від крові кузов іржавого пікапа. Вони з батьком цілу ніч ішли по слідах, поки не знайшли тяжко пораненого звіра, який заліг у схованці, пробравшись углиб лісової темряви. Вони добили його гуманно й безболісно. Ана натягує брезент на кузов, забирає зсередини дві рушниці, перевіряє їх звичними рухами значно старшого мисливця.

Трохи далі на вулиці кілька хлопчиків років семи-восьми грають у хокей. Вісімдесятирічний чоловік, один із їхніх сусідів, стоїть біля своєї поштової скриньки. Через ревматизм він рухається з такою мукою, ніби пересуває невидимі скелі. Чоловік тягнеться по газету і вже повертається, щоб іти до будинку, але раптом зупиняється і дивиться на Ану. Все життя вони жили по сусідству, ще кілька років тому цей дід полював з її батьком, а в дитинстві часто пригощав її домашньою карамеллю на Різдво. Зараз ніхто з них не каже ні слова, старий тільки презирливо плює собі під ноги. Заходить усередину і так сильно гримає дверима, що від цього аж хитається зелений прапорець із ведмедем, почеплений над входом у будинок.

Хлопчики, які грають в хокей, піднімають погляди. Один із них одягнений у светр з номером дев’ять. Вони дивляться на Ану з таким виразом обличчя, що стає зрозуміло, про що говорять удома їхні батьки. Один із хлопчиків також спльовує, після чого всі відвертаються спинами.

Анин тато підходить до неї, кладе руку доньці на плече і відчуває, як вона тремтить, хоч і не розуміє: вона зараз розплачеться чи закричить.

Майже половину свого життя Захаріас збирався з ним покінчити. Раз у раз продумував деталі. Потрібне місце, де вони побачать його. Щоб змусити цих свиней потім жити з цим. «Ви це зробили». Йому небагато потрібно — мотузка, кілька інструментів, щось, куди можна стати. Можна було б табуретку, але перевернуте відро також підійде. Відро у нього в руці. Усе інше в наплічнику.

Єдине, що досі — вже багато років — зупиняло його, — це Амат. Єдиний його друг, але цього було достатньо. З Ліфою вони ніколи так не товаришували, були разом лише через Амата, тому коли Амата перевели до юніорів і він вибрав собі інше життя, для Захаріаса все скінчилося.