Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Коли Ана і Майя були малими, вони годинами стояли перед дзеркалом з лінійкою і намагалися зрозуміти, котра з них який звір.

Фрак сидить у себе в кабінеті, супермаркет ще не відкрився, але в приміщенні купа народу. Ці чоловіки прийшли сюди, бо не хочуть, щоб їхню зустріч бачили в льодовій арені. Вони нервуються, поводяться ніби параноїки. Говорять про журналістів, які всюди нишпорять. Повторюють слово «відповідальність», пояснюють Фракові, що «тепер треба припильнувати, щоб справа не вийшла з-під контролю». Це кажуть спонсори, члени правління, але сьогодні вони, звісно, перш за все стурбовані друзі, тати і громадяни. Вони переймаються, щоб було краще для міста. Краще для клубу. Всі просто хочуть, щоб з’ясували правду. Чути чийсь схвильований голос: «Та всім і так зрозуміло… навіщо Кевіну таке робити? Звісно, вона сама захотіла, а потім пошкодувала; от якби ми могли вирішити це все без розголосу…» Ще хтось додає: «Нам треба думати про обидві сім’ї: так-так, звісно, дівчинка налякана. Вони ж іще діти. Але потрібно знати правду. Поки все не вийшло з-під контролю». Наприкінці зустрічі тато Кевіна разом із Фраком виходять у місто. Обходять будинки і стукають в усі двері.

Майя рано прокидається. Стоїть сама в гаражі, грає на гітарі. Їй ніколи не вдасться пояснити, що з нею відбувається. Як так сталося, що вона, така розбита, падала в маминих обіймах на підлогу у ванній, плакала і кричала, а тепер… почувається інакше. Цієї ночі щось сталося. Камінь, який розбив вікно, осколки на підлозі, червоний напис «КУРВА». Щось у людині змінюється. Майя і далі страшенно боїться темряви: аж відчуває, ніби хтось тягне її за одяг, щойно вона заходить до кімнати з вимкненим світлом, — але цього ранку вона дещо зрозуміла: єдиний спосіб перестати боятися темряви назовні — знайти ще більшу темряву всередині себе. Від цього міста вона ніколи не доб’ється справедливості, їй про це відомо, тому лишень один вихід: або Кевін, або вона — хтось із них мусить померти.

Рамона саме випиває на сніданок, коли вони приходять до пабу. Тато Кевіна, цей Ердаль, заходить так, ніби все тут належить йому — він завжди і всюди так робить. Фрак іде за ним, шпортається, ніби в нього завеликі черевики.

— Зачинено, — повідомляє Рамона.

Фрак розпливається в усмішці. «Так завжди робив його старий», — думає собі Рамона. Син вдався таким самим високим, товстим і таким самим дурнуватим.

— Нам просто треба трохи поговорити, — каже Фрак.

— Неформально, — додає Ердаль.

Очі в нього вузько посаджені.

Кабінет Міри захаращений коробками, завалений паперами, її колега ставить їй на стіл горнятко кави і обіцяє:

— Міро, ми зробимо все можливе. Кожен у цьому агентстві зробить усе можливе. Але ти мусиш бути готова до того, що більшість таких справ, де є слова однієї сторони проти слів іншої… ти знаєш, як вони закінчуються.

Мірині очі червоні від потрісканих судин, одяг зіжмаканий — такого ще ніколи не траплялося.

— Мені треба було стати справжньою адвокаткою. Треба було обрати собі таку спеціалізацію. Я мала б… я ціле життя витратила на підприємницьке право і таке лайно, а треба було…

Колега сідає навпроти.

— Хочеш почути правду?

— Так.

— Міро, ти можеш найняти найкращого у світі експерта зі злочинів на сексуальному ґрунті. Але ніхто не дасть гарантії, що це щось змінить. Слова одного проти слів іншого, заява в поліцію надійшла за тиждень після події, ніяких технічних доказів, ніяких свідків. Імовірно, поліція за пару днів закриє попереднє слідство.

Міра розлючено підхоплюється зі свого крісла, але в останню мить стримується, щоб не пожбурити горнятком з кавою у стіну.

— Я не дозволю їм виграти! Якщо я не виграю в суді, тоді знайду інший спосіб!

— Ти про що? — стривожено запитує колега.

— Я візьмуся за підприємство його старого, за підприємства їхніх друзів, я розкопаю все лайно, яке вони колись приховали, кожен бухгалтерський звіт і кожну декларацію, я їм влаштую. Я задовблю їх навіть за нещасну кулькову ручку, яку вони забули вписати до декларації десять років тому!

Колега нічого не каже. Голос Міри гримить на весь кабінет:

— Я піду в атаку на всіх і все, чим вони дорожать, я буду захищати своїх дітей, чуєш мене? Я БУДУ ЗАХИЩАТИ СВОЇХ ДІТЕЙ!

Колега встає і з ноткою розчарування каже:

— Так починаються війни. Одна сторона захищається, іншій доводиться захищатися ще більше, а потім ми плутаємо власний страх із загрозою від чужих. А тоді стріляємо одне в одного.