Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Мама Філіпа ніколи не кричить. Ніколи не лається. Ніколи не критикує тренера і ніколи не заходить до роздягальні. Але вона захищатиме Маґґан перед усім світом, якщо хтось стане критикувати її поведінку. Тому що вони теж команда. Мама Філіпа навчилася, що не можна вимагати від батьків, щоб вони віддали життя задля спортивного заняття своїх дітей, ризикували сімейним бюджетом і при цьому завжди тримали себе в руках.

Тому коли Маґґан кричить: «Ти що, сліпий?» до судді, мама Філіпа мовчить. І коли хтось іще з батьків вигукує: «Дідько, цей суддя з дитинства прибитий, чи що? Вдома йому теж не можна нічого вирішувати?», вона нічого не каже. Потім хтось знущається: «Що ти пасуєш, як баба?», а якийсь чоловік вище на трибуні сплескує руками і горланить: «Тут що, в баскетбол грають?». Коли суперник трохи задовго затискав бйорнстадського гравця в кутку і його не вислали з поля, хтось із батьків кричить йому: «Ти номер двадцять два чи педик?», коли хлопець повертається на лавку.

Після цього внизу на трибуні одна мама з двома малими дітьми обертається і просить:

— Думайте трохи, що говорите! Тут діти!

Їй відповідає Маґґан, і з кожного її слова пирскає презирство:

— Дорогесенька, якщо так боїшся, що твої малі вилізуть з теплого гніздечка і почують щось погане, то не бери їх з собою на ХОКЕЙ!

Якщо б ви запитали в мами Філіпа, чому після цих слів вона не протестує, то почуєте у відповідь, що людину можна любити і при цьому не сприймати всіх її рис. Можна не пишатися чимось, але це не означає, що відчуваєш сором. Це стосується хокею, це стосується навіть друзів.

Мама демонстративно бере дітей на руки й піднімається сходами, щоб пересісти на місця подалі. На арені за її спиною Філіп, який переслідує суперника по всьому майданчику, виривається вперед і перериває подачу, чим вибиває його з рівноваги. Беньї мчить до них.

Тієї самої хвилини вище на трибуні один спонсор повертається до Фрака, киває на маму з дітьми і шипить:

— Це, бляха, що за поліція моралі? Що вона тут робить?

Щойно почався третій період. Їхня розмова тоне в гулі всіх глядачів, коли номер шістнадцять перехоплює шайбу в центральній зоні, обходить двох суперників, показуючи техніку, якої ніхто від нього не сподівався, і забиває шайбу прямісінько в ворота, біля яких навіть не видно воротаря.

Беньї відмахується від товаришів по команді, які роблять спробу обійняти його, забирає шайбу з сітки і мчить туди, де сидять бйорнстадські батьки. Біля бортика зупиняється і махає двом малюкам, які аж не тямляться від радості, а тоді кидає шайбу їхній мамі.

Спонсор обертається до Фрака і питає:

— То… що це за жінка, повтори?

— Це Ґабі, сестра Беньї. Дядько цих малюків щойно зробив для нас рахунок 3:2, — відповідає Фрак.

Коли Майя була малою і її щось засмучувало, вона завжди лягала спати. Просипала все, що створювало труднощі. Коли їй було півтора року, вони з мамою їхали орендованим автомобілем в центрі Торонто, і на одному з найбільших перехресть міста в них заглох двигун. Їм сигналили автобуси, на них кричали таксисти, Міра кричала по телефону на нещасного адміністратора прокатної фірми. Тим часом півторарічна дівчинка роззирнулася, широко позіхнула, заснула і міцно спала, аж поки вони за шість годин не повернулися в готель.

Тепер Міра стоїть у коридорі свого будинку і дивиться крізь відчинені двері на доньку, яка лежить у ліжку. Майї п’ятнадцять, а вона й далі засинає, коли їй боляче. Ана лежить біля неї під ковдрою. Можливо, після того, як поховаєш власну дитину, сприймаєш усе по-іншому, а може, всі батьки відчувають те саме, але єдине, чого Міра завжди бажала своїм дітям, — це щоб вони мали здоров’я, були в безпеці і знайшли найкращого друга.

Тоді можна пережити все. Майже все.

Давід запам’ятає цей матч назавжди. Він цілими ночами розповідатиме своїй дівчині про останні хвилини гри, легенько постукуючи по її животу й просячи пошепки: «Не засинай! Я ще не дійшов до найцікавішого!». Знову і знову він буде переказувати, як Амат кидався вперед і блокував головою стільки кидків шайби, аж суддя врешті не витримав і відіслав його, щоб перевірили, чи на шоломі немає тріщин. І як Лют грав довше за всіх, а ті кілька хвилин не на арені був як герой на лавці запасних: ніхто так не плескав по спинах своїх товаришів, не підбадьорював їх і не піднімав виснажених гравців з лавки, як він. Коли втомлений Бубу вертався з майданчика, зашпортався об поріг і повалився всім тілом, саме Лют підхопив його і приніс пляшку з водою. А тим часом Філіп грав як досвідчений дорослий гравець, без помилок. А Беньї? Беньї був усюди. Давід бачив, як йому запустили шайбою в ногу — якраз вище ковзана, і так сильно, що помічник тренера Бенґт схопився на лавці за свою ногу й заохкав: