Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Під час розігріву Фрак стояв, не випускаючи з рук телефон і намагаючись з’ясувати, що ж сталося з Кевіном. Досі нічого не відомо. Він припускає, що Кевінів тато, коли щось дізнається, насамперед зателефонує Давіду, але звідси не виходить додзвонитися до тренера.

Спонсори і члени правління навколо нього аж скаженіють через відсутність інформації. Вони вже обговорюють, до яких адвокатів звернуться, яким журналістам дадуть інтерв’ю і кого за це покарають.

Фрак не розлючений, зараз його почуття на зовсім іншому рівні. Він дивиться на батьків на трибуні. Намагається порахувати, скільки днів, вечорів і ночей вони вклали в цю команду. Відчуває на шиї вагу власної срібної медалі з інших часів. Він йе знає, хто забрав у них шанс пережити сьогодні найбільшу перемогу, але вже щиро ненавидить цю людину.

Це Беньї сказав Давіду й Бенґтові, щоб дозволили Лютові грати в центрі, на місці Кевіна. Не існує слів, аби пояснити, що це значить для Люта. Перед першим вкиданням Беньї зупиняється біля Амата й питає:

— Ти ж сьогодні у своїх швидких ковзанах, чи як?

Амат усміхається й киває. Суперники в себе на лавці вже вголос говорять, що «шістнадцятий отримає свої штрафні». Вони не ідіоти, вони оцінили, що Беньї справді жорстокий псих. Тому, коли суддя вкидає шайбу, Беньї на повній швидкості, піднявши ключку, мчить до суперника, який її веде, і всі, хто ще недавно бачили Беньї в неосвітленому коридорі, розуміють, що на шайбу йому плювати — він іде на силовий прийом. Суперник розставляє ноги ширше і напружується всім тілом, щоб зустріти удар.

Але удару так і не було. Беньї підхоплює шайбу, скеровує її в зону нападу, Лют робить силовий прийом у середній зоні, від якого валиться на лід, як підстрелений тюлень, — центрфорвард жертвує собою заради команди лише для того, щоб дати гравцеві третьої лінії достатньо простору. У них з’являється єдиний малий просвіт у цьому матчі, поки суперник не зрозуміє, наскільки швидко рухається Амат.

І їм вдається.

Фрак зриває собі голос, коли Амат ухиляється від воротаря й забиває шайбу під верх сітки, батьки кидаються вниз по трибунах, ніби збираються вибігти через бортики. Амат ширяє навколо воріт, піднявши руки, але не встигає далеко від’їхати, бо на нього навалюються Беньї, Лют і Філіп. Наступної миті на лід вискакує вся команда, усі наштовхуються один на одного, опиняючись то над, то під, то біля когось. Фрак хапається за чиюсь маму і кричить:

— ЗВІДКИ МИ?

Ще секунду тому всі були атеїстами. Зараз уже ні.

Вони ведуть 1:0 після першого періоду. Давід нічого їм не каже, навіть не приходить в роздягальню — стоїть у коридорі разом із Бенґтом, не кажучи ні слова. Чує, як гравці плескають один одного по шоломах. Суперники зрівнюють — 1:1. Потім забивають іще один гол — 1:2. Але саме перед перервою між другим і третім періодом Бубу отримує один зі своїх небагатьох виходів на майданчик, і шайба опиняється в нього біля синьої лінії зони нападу. Він пробує зробити пас, але шайба відбивається від ковзана суперника і летить назад до нього. Якби цей хлопець встиг задуматися, то, звичайно, зрозумів би, що це дурна ідея, але ніхто не пригадує, аби Бубу виявляв кмітливість. Тому він б’є по воротах. Воротар навіть не зрушує з місця, коли в нього за спиною вже тріпоче сітка, а Бубу завмирає, приголомшено витріщивши очі. Він бачить, як засвітилася лампочка, як на табло змінилися цифри на 2:2, чує радісні вигуки із бйорнстадського сектору трибун, але мозок не фіксує перебігу подій. Першим його поплескує Філіп.

— Перемога! — кричить він.

— За Кевіна! — волає Бубу і, розігнавшись, врізається у бортик з такою несамовитою гордістю, аж забуває ключку в центральному колі, коли продовжується гра.

Філіп обожнює хокей, його мама також. Але не так, як ті батьки, які в міру зацікавлені і ледве знають правила, — ні, вона боготворить цей вид спорту за те, який він є. Жорсткий. Чесний. Конкретний. Справжній. Прямі запитання, прямі відповіді.

Маґґан Лют стоїть поруч, вони з мамою Філіпа знаються з дитинства, живуть за два будинки одна від одної. Разом бігали на лижах, вийшли заміж в один рік, народили синів із різницею в кілька місяців, понад десять років переминалися з ноги на ногу, відігріваючи пальці, на отаких трибунах. Хочете сказати їм, що батьки хокеїстів — фанатики? Вони запропонують вам піти на юніорські лижні змагання і послухати, про що говорить публіка. Або подискутувати з якимось татком, який кидається на спуск і зриває змагання, тому що вважає, що для його доньки ця траса неправильно виставлена. Або поговорити з мамою учасниці змагань з фігурного катання про те, скільки насправді повинна тренуватися дев’ятирічна дитина. Завжди є хтось зі ще більшим фанатизмом. Якщо довго порівнювати, можна будь-що сприйняти нормальним.