Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Після вечері вона зголосилася вигуляти собак. Татові це здається дивним: зазвичай йому доводиться вмовляти Ану, щоб вийшла з собаками. Але він нічого не каже. Вона також.

Вони живуть у старій частині Височини, у віллі, яка тут стояла ще до появи дорожчих будинків. Вони стали бйорнстадською аристократією через асоціацію. Ана рушає довгим шляхом, минає освітлену спортивну доріжку, будівництвом якої так пишалася місцева влада, тому що «жінки цього міста можуть безпечно займатися спортом». Цілком випадково, звісно ж, ліхтарі поставили на Височині, а не в лісі за Низиною. І через щасливий випадок дозвіл міської влади на закупівлі виграли саме ті два підприємства, власники яких живуть у віллах неподалік.

Ана пускає собак побігати під ліхтарями — нехай побавляться. Це завжди допомагає. Дерева і тварини — вони ніколи її не кривдять.

Кевін приходить додому, минає батьків на кухні й у вітальні, навіть не глянувши на них. Піднімається нагору до себе в кімнату, зачиняє двері й відтискається, поки не темніє в очах. Коли будинок затих і зачинилися двері до спальні батьків, він одягає спортивний костюм і прокрадається на вулицю. Бігає в лісі, поки не стає сил навіть на думки.

Ана йде за собаками, коли вони перебігають освітлену доріжку. Кевін від них на відстані п’ятнадцяти метрів, він зупиняється як укопаний. Спершу Ана навіть не реагує на нього, думає, що він злякався собак. Але тоді розуміє, що він зупинився через неї. Кілька днів тому він не зміг би вказати на неї на шкільному фото, навіть якби на ньому вона була одна, а зараз він її впізнає. Але на його обличчі нема ні гордості, ні засоромлення, а лише ці дві емоції вона бачила на обличчі хлопця зі школи після того, як він переспав з дівчиною на вихідних.

Він наляканий. Ана ще ніколи не бачила, щоб чоловік був так страшенно наляканий.

Майя намагається грати на гітарі, але пальці дуже тремтять. Вона спітніла у великому сірому худі, та коли батьки щось запитують, пояснює, що її морозить через гарячку. Вона щільніше обгортає каптур навколо шиї, щоби приховати сліди. Стягує рукави аж до середини долонь, щоб не було видно чорно-синіх зап’ясть.

Майя чує, як дзвонять у двері, — це запізно для друзів Лео. Чує, як розмовляє мама, полегшено і схвильовано водночас — так уміє лише її мама. До кімнати стукають, Майя вдає, що спить, поки не бачить, хто стоїть у дверях.

Ана обережно зачиняє двері. Чекає, поки Мірині кроки не стихнуть у напрямку кухні. Ана віддихується. Вона бігла сюди всю дорогу з Височини, розлючена й охоплена панікою. Вона бачить сліди на шиї й зап’ястях, як би подруга не намагалася їх приховати. Коли вони нарешті зустрічаються поглядами, сльози вже заливають кожну заглибнику на їхніх обличчях, кожну тріщинку перетворюють на струмки і скрапують з підборідь. Ана шепоче:

— Я його бачила. Він злякався. Цей паскуда злякався. Що він тобі зробив?

Здається, для Майї те, що сталося, не існувало насправді, поки вона не назвала цього вголос. Сказавши це, вона знов опиняється в хлопчачій кімнаті з кубками і хокейними постерами. Ридаючи, вона пробує намацати на худі ґудзика, якого там ніколи не було.

Майю аж розриває в обіймах Ани, а та тримає її при житті, всім єством бажаючи опинитися на тому місці замість подруги.

Таких друзів, як у п’ятнадцять, у тебе більше не буде.

Коли Ана і Майя були дітьми — здається, ще зовсім недавно, — вони весь час мріяли про Нью-Йорк. Що будуть там жити, коли стануть багатими й відомими. Майя хотіла розбагатіти, а Ана — стати відомою, що було незбагненним для всіх, хто бачив, як одна хотіла лише грати на гітарі, а інша — вистругувати дерев’яні мечі. Різниця між ними стала ще помітнішою, коли Майя казала «там, у лісі», а Ана — «тут, у лісі», бо для Майї нормально було перебувати в місті, а для Ани — навпаки. І однаково їхні мрії були прямо протилежні: Майя мріяла про тиху музичну студію, Ана — про мурашник людського натовпу Ана хотіла стати відомою, щоб самоствердитись, а Майя хотіла розбагатіти, щоб наплювати на думку інших. Вони обоє неймовірно складні й тому завжди розуміють одна одну.

Ще завсім малою Ана хотіла стати хокеїсткою, грала один сезон у дівочій команді в Геді, але не могла всидіти на місці й виконувати те, що казали тренери, і постійно потрапляла в бійки. Врешті тато Ани пообіцяв, що навчить її стріляти з рушниці, якщо вона перестане змушувати його возити її на тренування. Ана бачила, що татові соромно, бо вона не така, як усі, та й пропозиція постріляти її занадто манила, щоб від неї відмовитися.