Фредрик Бакман - Ведмеже місто

— А як знати, де закінчується крайня плоть? Я просто думаю… от коли пенісу роблять обрізання, звідки вони знають, де різати? Я капець як уважно все оглянув, але там немає ніякої лінії, взагалі!

— Нагадай мені, щоб у роздягальні я не передавав тобі ножиці для стрічки, — каже Лют, і всі так регочуть, аж куртки блищать від пивної піни.

Тієї ночі четверо хлопчисьок грають у хокей на озері, й усе здається простим. Як у дитинстві. Амат дивується, як це легко. Нічого не говорити і бути разом.

Петер кидає гумовий м’ячик об стінку. Намагається не дивитися на наказ на столі, не думати про Суне як про людину, а бачити в ньому тільки тренера. Він знає, що Суне сам би цього хотів. Клуб понад усе.

Правління та спонсори бувають засранцями — Петеру про це відомо краще, ніж іншим, але насправді вони хочуть того самого, що і він, і Суне, — успіху клубу. Задля успіху треба думати не лише про себе. Петерові часом доводилось стуляти рота, коли правління вимагало перестановок у команді, які для нього виглядали явно ідіотськими, а потім знову мовчати, коли виявлялося, що він таки мав рацію. Часом йому наказували підписувати з деякими гравцями лише семимісячні контракти, щоб клуб не мусив виплачувати їм зарплату в літній період. Тоді гравці на залишок року реєструвалися як безробітні й отримували допомогу від місцевої влади, а часом і Фрак виписував їм підроблені довідки, нібито вони працювали практикантами в його супермаркеті, хоча насправді вони ціле літо тренувалися в команді, а коли починався сезон, знову підписували новий семимісячний контракт. Малому клубові, щоб вижити, часом доводилося заплющувати очі на частину правил моралі, Петер мусив прийняти це як частину своєї роботи. Міра якось сказала: «Петере, у цьому клубі діє якась неприємна практика замовчування, як у військових і злочинців». Але часом це саме те, що потрібно, — практика замовчування заради практики перемоги.

«Ми вирішимо це самі», — так кажуть у клубі, коли щось стається. Треба довіряти один одному — на арені та за її межами. «Стеля висока, а стіни широкі» — у доброму і поганому значенні. Петер більше за інших спортивних директорів намагався обмежити безчинства «Групи» на трибунах і її владу в містечку, що наганяла жах, тому його й зненавиділи в «Хутрі», проте часом навіть йому складно вирішити, які хулігани «Бйорнстаду» небезпечніші: з татуюваннями чи в краватках.

Петер відкладає м’ячик. Дістає ручку з акуратної коробки у шухляді письмового столу і на наказі — на лінії, під якою зазначено «Представник клубу», — ставить свій підпис. Коли Суне поставить свій якраз біля його, офіційно все буде виглядати так, ніби він звільнився сам. Але Петер знає, що він зробив. Він щойно звільнив свого ідола.

Бенґт стоїть у кабінеті Давіда й до останнього вагається, врешті прокашлюється і питає:

— Як покараєш Беньї?

Давід не відриває зосередженого погляду від монітора.

— Ми не будемо його карати.

Бенґт, стримуючи розчарування, тарабанить нігтями по одвірку.

— Він прогуляв тренування менш ніж за тиждень до фіналу. Комусь іншому ти б цього не стерпів.

Давід так різко піднімає погляд на Бенґта, що той аж задкує.

— Ти хочеш виграти фінал?

— Та звичайно! — випалює Бенґт.

— Тоді перестань. Я не можу гарантувати, що ми виграємо разом із Беньї, але точно знаю, що без нього перемоги в нас не буде.

Бенґт виходить, уже не протестуючи. Залишившись сам, Давід вимикає комп’ютер, важко зітхає, бере грубий фломастер і шайбу. Пише на ній великими літерами одне слово.

А тоді їде на цвинтар.

Майя лежить у ліжку, сонно випливає з несвідомого стану і занурюється в нього знову, часом їй здається, що в неї галюцинації. Вона вкрала кілька таблеток маминого снодійного з шафки у ванній і вночі акуратно розклала їх на краю раковини, намагаючись вирахувати, скільки потрібно прийняти, щоб уже ніколи не прокинутися. А зараз, кліпаючи в стелю, вона наче далі сподівається, що це був сон, що їй треба лише роззирнутися в кімнаті — і вона повернеться до реальності: що буде п’ятниця, коли ще нічого не сталося. Усвідомлення реальності — ніби удар, і знову доводиться прожити цю муку. Натиск його руки на її шиї, бездонний страх, цілковита впевненість, що він її вб’є.

Знову. Знову І знову.

Ана вечеряє з татом в особливій тиші, яка панує між ними вже п’ятнадцять років. Її мама завжди ненавиділа цю тишу. Через неї вона й звалила звідси. Ана могла 6 поїхати з мамою. Але збрехала, що не уявляє свого життя там, де немає дерев, а в новому місті її мами дерева бувають лише як прикраси, висаджені перед торговими центрами. Насправді вона залишилася, бо не могла покинути тата, хоч сама не знала, заради кого це зробила — заради нього чи заради самої себе. Вони ніколи про це не говорили. Тепер тато п’є менше, ніж коли тут жила мама, і за це Ана любить обох батьків іще більше.