Фредрик Бакман - Ведмеже місто

— Те, що ти бачив, — може, ти подумав… — починає Кевін.

Він не погрожує. Не тисне й не наказує. Майже шепоче:

— Ти ж знаєш цих дівчат.

Амат хотів би знати, що на це відповісти. Мати відвагу. Але його губи міцно стулені. Кевін м’яко плескає його по спині.

— Ми ж, бляха, добре зіграємося, ти і я. В основній команді.

Кевін їде до лавки, коли Бенґт дме у свисток. Амат теж рушає, не відриваючи очей від ковзанів, не сміючи глянути на лід. Він боїться побачити там своє відображення.

Міра не могла позбутися відчуття важкості в грудях. Звісно, вона переконувала себе, що з Майєю все в порядку, що це просто підлітковий вік, що це такий період. Переконувала себе, що треба бути кльовою мамою. Але не вдалося.

Тому, коли до неї вривається колега, Міра відчуває не роздратування, а вдячність. У неї ціле море своєї роботи, але їй легшає, поки вона слухає крики людини, якій «потрібна допомога, щоб роздавити цих паскуд!».

— Я думала, що цей клієнт погодився на мирову угоду, — нагадує Міра, перечитуючи документи, які колега кидає на стіл.

— У цьому й проблема! Вони хочуть, щоб я здалася! Ніби якась сцикуха! І знаєш, що каже Борсук?

— «Роби, як каже клі…», — припускає Міра.

— РОБИ, ЯК КАЖЕ КЛІЄНТ! ОСЬ ТАК І ГОВОРИТЬ! І це слова шефа, доганяєш? ШЕФА! Ну що з цими чоловіками, у них інакша питома вага, ніж у жінок? Як так може бути, що в кожній ієрархії нагору завжди спливають пеніси?

— Ну добре… але якщо твій клієнт погодився на умови, тоді…

— …тоді моя робота зроблена? Та пішли вони! Хіба моя робота не полягає в тому, щоб вимагати найкращого для клієнта!

Колега аж підстрибує від злості, і її підбори залишають ум’ятини на підлозі Міриного кабінету. Вона потирає лоба.

— Але ж… напевно, не в тому випадку, коли клієнт ХОЧЕ, щоб ти…

— Мої клієнти самі, бляха, не знають, чого хочуть!

Міра переглядає документи, бачить назву агенції, яка представляє іншу сторону. І заходиться сміхом. Її колега колись хотіла там працювати, і їй відмовили.

— Ну добре, але твоє бажання виграти саме цю справу… воно, бува, не пов’язане з тим, що ти ненавидиш саме цю агенцію? — бурмоче Міра.

Колега з виряченими очима перехиляється через стіл і хапає Міру:

— Ні, Міро, я хочу не виграти. Я хочу їх розгромити! Я їм влаштую життєву кризу, я хочу, щоб вони вийшли з кімнати переговорів і зрозуміли, що хочуть переїхати жити до моря, відремонтувати стару школу і відкрити нічліжку! Я хочу влаштувати таке пекло тим паскудам, щоб їм захотілося медитувати і ЗНАЙТИ СЕБЕ! Вони стануть вегетаріанцями і будуть одягати шкарпетки з сандалями, коли я розправлюся з ними!

Зітхнувши, Міра регоче.

— Окей, окей… передай мені всі документи, я подивлюся…

— Шкарпетки з САНДАЛЯМИ, Міро! Я хочу, щоб вони вирощували помідори, я хочу знищити їхню впевненість, щоб вони покинули роботу адвокатів і спробували стати ЩАСЛИВИМИ — замість роботи з таким лайном. Окей?

Міра обіцяє. Вони зачиняють двері. Вони переможуть — так стається завжди.

Петер зачиняє за собою двері. Сідає за стіл. Дивиться на наказ про звільнення, який має підписати Суне. За всі ці роки, проведені в спорті, Петер зрозумів про людську природу таку річ: багато людей вважають себе хорошими командними гравцями, але мало розуміють, що це насправді означає. Часто кажуть, що людина — стадна тварина, і це уявлення так глибоко вкоренилося, що практично ніхто не готовий визнати, що насправді багато людей узагалі не вміють існувати в групі. Що ми не можемо співпрацювати, що ми егоїстичні, а може, й гірше: такими, якими є, не подобаємося іншим. Тому ми далі повторюємо: «Я хороший командний гравець». Аж поки самі не віримо в ці слова, а проте буваємо неготові заплатити за це ціну.

Петер завжди жив у команді, він знає, яких це вимагає жертв. «Команда важливіша, ніж ти» — це звучить як кліше лише для тих, хто не розуміється на спорті, а для всіх інших це болісна правда, тому що непросто жити за цим принципом. Понизити себе на роль, яку не хочеш, мовчки виконувати чорну роботу, грати в захисті замість того, щоб забивати голи і бути зіркою. Коли приймаєш гірші сторони своїх товаришів, тому що любиш команду, тоді й можеш вважати себе командним гравцем. Це Суне його навчив.

Петер втуплюється в наказ, туди, де має стояти підпис Суне, і так заглиблюється в думки, що аж підскакує, коли дзвонить телефон. Побачивши канадський номер, відчуває полегшення. Петер усміхається і піднімає слухавку.

— Браян-М’ясник? Як поживаєш, старий розбишако?