Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Суне зупиняється біля огорожі, дивиться, як вовтузяться собаки. Довговолосий хлопець здивовано стоїть поряд, але ні про що не запитує. Суне плескає його по плечі.

— Чудовий матч був у суботу, Беньяміне. Чудовий матч.

Беньї мовчки киває, не підводячи погляду. Суне не знає, чи він соромиться, чи просто скромний, тому додає, показуючи за огорожу:

— Знаєш, коли Давід починав працювати тренером, я завжди казав йому, що найкращі гравці нагадують найкращих мисливських собак. Вони природжені егоїсти і завжди будуть полювати лише заради себе. Тому їх треба годувати, тренувати і любити, поки вони не почнуть полювати й заради тебе також. Заради товаришів у команді. Лише тоді вони стануть по-справжньому добрими гравцями. По-справжньому великими.

Беньї забирає чуба з очей.

— То ви хочете завести собаку?

— Уже купу років про це думаю. Але завжди вважав, що в мене не вистачить часу на цуценя.

Беньї запихає руки в кишені куртки, струшує сніг із черевиків.

— А зараз?

Суне заходиться сміхом.

— Маю таке відчуття, що, можливо, досить скоро у мене з’явиться більше вільного часу.

Беньї киває і вперше за всю розмову дивиться Суне в очі.

— Ми любимо Давіда, але це не означає, що ми не грали заради вас.

— Я знаю, — відповідає старий тренер і знову поплескує хлопця по плечу.

Суне не розповідає, про що думає, бо не впевнений, що Беньї варто про це знати. Але весь той час, коли вони з Давідом сперечалися, чи може сімнадцятирічний хлопець бути готовим грати в основній команді, вони таки доходили згоди. Розходилися тільки в тому, хто саме з сімнадцятирічних. Кевін має талант, але Беньямін має все інше. Суне завжди більше цікавила довжина мотузки, а не розмір повітряної кульки.

З будинку виходить Адрі, куйовдить меншому брату волосся і тисне руку Суне.

— Суне, — каже той.

— Я знаю, хто ви, — відповідає Адрі й одразу запитує: — Що думаєте про наступний сезон? Маємо шанс пройти далі? Ви, напевно, шукаєте ще кількох гравців до команди? Викинете геть тих слимаків у другій і третій ланці?

Суне за кілька секунд розуміє, що вона говорить про основну команду, а не про юніорів. Він трохи остовпів, бо звик, що родичі юніорів балакають лише про їхню команду.

— Шанс є завжди. Але шайба не завжди ковзає… — каже Суне.

— Часом вона відскакує! — хмикає Адрі.

Суне розгублений, але Беньї дружньо пояснює:

— Адрі теж грала. У Геді. Причому люто, як чортяка, — діставала штрафних хвилин більше, ніж я.

Суне схвально сміється. Адрі показує на огорожу.

— То чим можемо допомогти?

— Я би хотів купити собаку, — каже Суне.

Адрі простягає руку і злегка стискає його плече, її обличчя суворе, але з дружньою усмішкою.

— На жаль, купити ви не зможете. Але я можу подарувати собаку. Тому що ви створили клуб, який врятував життя моєму меншому братові.

Беньї сопе і не відводить погляду від собак. У Суне ледь тремтять губи. Опанувавши себе, він спромагається запитати:

— То… яке цуценя ви порадите старому дядькові на пенсії?

— Ось це, — каже Беньї і без вагань показує на одного з собачат.

— І чому?

Тепер хлопець плескає старого чоловіка по плечі.

— Тому що з ним просто не буде.

Давід сидить сам на трибуні. Цього разу дивиться вгору, на дах, а не на лід.

У нього мігрень, і він ще ніколи не відчував такої напруги — навіть не пригадує, коли востаннє спав цілу ніч. Його дівчина вже навіть не намагається розмовляти з ним удома, бо однаково відповіді на запитання не почує. Давід живе у власній голові, там він цілодобово на льоду. Незважаючи на це, а може, саме через це він не може відірвати погляду від старого пошарпаного транспаранту, що висить угорі: «Культура, рівноправність, солідарність».

Сьогодні в нього буде інтерв’ю для місцевої газети, це влаштували спонсори. Давід був проти, але директор клубу тільки хмикнув: «Хочеш, щоб про нас писали менше? То скажи своїй команді, щоб гірше грали!». У Давіда є список з усіма запитаннями. «Чим можна пояснити настільки добру гру Кевіна Ердаля?» — запитають вони, і Давід відповість те, що й завжди: «Це талант і тренування. Тисячі малих прийомів, які він повторює тисячі разів». Насправді ж це не так.

Він ніколи не зможе пояснити цього журналістові, але, по суті, натренувати такого гравця не під силу жодному тренеру. Бо перевага Кевіна — це його абсолютний інстинкт переможця. Це не означає, що він ненавидить програвати, ні, просто в його світі не існує самого поняття програшу. Він нещадний. Цього не можна навчити.