Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Ана виросла й захотіла стати спортивною коментаторкою на телебаченні, потім почалася старша школа, й Ана дізналася, що дівчатам у Бйорнстаді можна любити спорт, але тільки не так, як любила його вона. Не так сильно. Не так, коли пояснюєш хлопцям правила й тактику. Дівчата-підлітки насамперед повинні цікавитися хокеїстами, а не хокеєм.

Тож Ана схилила голову й почала вправлятися у справжніх національних видах спорту Бйорнстада — у соромі й мовчанні. Саме це зводило з розуму її маму. Ана мало не поїхала звідси разом із нею, але передумала й залишилася. Заради Майї, заради тата і, можливо, тому, що любила дерева так само сильно, як і часом ненавиділа.

Вона завжди думала, що це ліс навчив людей у Бйорнстаді тримати рота на замку; коли полюєш або рибалиш, треба бути тихим, щоб не злякати тварин, і якщо людей навчати цього від народження, це позначиться й на їхньому спілкуванні. Тому Ана завжди розривалася між бажанням кричати на все горло і взагалі замовкнути.

Вони лежать на ліжку Майї. Ана шепоче:

— Ти мусиш розказати про це.

— Кому? — на видиху питає Майя.

— Усім.

— Для чого?

— Бо інакше він знову це зробить. З кимось іще.

Вони знову й знову сперечаються — тихо, з собою і одна з одною, бо Ана знає, що неприпустимо таке вимагати: щоб одна Майя взяла на себе відповідальність за всіх. Щоб лише вона встала й закричала в наймовчазнішому місті на світі. Злякала звірів. Ана ховає обличчя в долонях, щоб батьки Майї не почули плачу.

— Майє, це я винна, бляха, — як я могла залишити тебе на вечірці. Я мала б знати. Шукати тебе. Я втекла, як якесь сцикло, втекла. Це я винна, я вин…

Майя лагідно бере її обличчя в свої долоні.

— Ти не винна, Ано. Ніхто з нас не винен.

— Ти мусиш розповісти, — в розпачі схлипує Ана, але Майя рішуче хитає головою.

— Зможеш зберегти таємницю?

Ана, шморгаючи, киває, і обіцяє:

— Клянуся життям.

— Цього не досить. Клянися техно!

Ана заходиться сміхом. Наскільки ж несамовито можна любити людину, яка вміє розсмішити тебе в такій ситуації.

— Клянуся всіма видами електронної музики. Крім, типу, лажового євротехно 90-х.

Майя усміхається, витирає їй сльози і, дивлячись в очі, шепоче:

— Зараз Кевін скривдив лише мене. Але якщо я розповім, то дозволю йому скривдити всіх, кого люблю. Я цього не витримаю.

Вони тримаються за руки. Сидять поруч на ліжку і рахують таблетки снодійного — цікаво, скільки треба, щоб піти з життя? Коли вони були дітьми, все здавалося інакшим. Здається, це було ще зовсім недавно, — зрештою, так і є.

Беньї бачить її здалеку — чорну цятку на надгробному камені. Вона пролежала там пару годин, він струшує з неї сніг і читає те, що на ній написано. Одне-єдине слово.

Коли Кевін, Бубу, Лют, Беньї та інші гравці були малими, Давід часто давав їм перед матчами шайби, написавши на них короткі повідомлення, над якими вони мали задуматися. «Давай сильніший захист», або «активніше пересувайся», або «май терпіння». Іноді він писав щось таке, щоб їх розсмішити. Він міг передати шайбу найзнервованішому гравцеві в автобусі й зі страшенно суворим виглядом чекати, поки той не прочитає напис: «Ширінка розстебнута. Хрін видно». Такий гумор він показував тільки своїм гравцям, і вони почувалися обраними. Сила жартів у тому, що вони можуть дати відчуття приналежності або виключення. Створити поняття «ми» і «вони».

Давід краще за всіх умів дати своїм гравцям відчуття, що він бачить кожного з них. Він запросив цілу команду додому на вечерю, познайомив їх зі своєю дівчиною, але коли клуб проводив матч «батьків проти синів» для всіх молодших команд, Давід єдиний із тренерів не прийшов. Він заїхав по Кевіна і Беньї, одного підібрав на його подвір’ї, а іншого — на цвинтарі, і поїхав з ними на озеро пограти там.

Давід бився за них — буквально. Коли Беньї мав дев’ять чи десять років, у нього вже склався стиль гри, від якого батьків суперників охоплювала лють. Під час одного гостьового матчу з дитячою командою в Геді Беньї навалився силовим прийомом на гравця, і той крикнув, що приведе до нього свого старого. Беньї не тримав це довго в голові, але після матчу в темному проході для гравців з’явився якийсь чоловік, схопив його за волосся на потилиці, жорстоко жбурнув до стіни й закричав: «Ну що, мале циганча? Тепер ти вже не такий крутий?». Беньї навіть не злякався, але тієї миті він з холодною впевненістю подумав, що його заб’ють до смерті. Біля них було багато дорослих, які все бачили і не втручалися; Беньї не знав, чи це тому, що вони боялися, та просто думали, що він таке заслужив. Беньї пам’ятає тільки кулак Давіда, який одним ударом звалив того татуся на підлогу.