Фредрик Бакман - Ми проти вас

— Він іще такий хлопчисько, — каже Беньї.

Теему нахиляє шию, аж щось хрускає.

— Хлопчиська стають чоловіками. Якщо копи почнуть ставити Лео запитання…

— …то він нас не здасть! — обіцяє Беньї.

— Ми в це віримо, — запевняє Теему.

Беньї бачить, як Теему зловтішається цим: син спортивного директора мріє ганяти лісом у чорній куртці. Петер роками намагався контролювати вплив «Групи» на хокейний клуб, але тепер навіть не може захистити від їхнього впливу власну дитину. Теему перехиляється через стійку і знову цокається з Беньї:

— Ти чув, що мій молодший брат повертається додому? І ваша тренерка збирається дозволити йому грати! Ти і мій молодший брат. І ще той Амат — швидкий, бляха, як тхір після клізми з перцем. І Бубу, цей дубоголовий! Ви не такі, як старші гравці, ці довбані жадібні найманці! Більшість із них навіть не хочуть жити в Бйорнстаді! Їм тільки треба звалити звідси! Але ви — бйорнстадська команда з бйорнстадських хлопак!

Вечір не закінчується, поки Павук, Столяр і ще з десяток чорних курток не випивають із Беньї. Тепер він один із них. Можна подумати, що йому стане простіше, коли його таємниці будуть розкриті. Але вийде навпаки.

Жах. Та проклятуща й незбагненна річ.

Майя іде додому сама, залізна ззовні, але всередині — ніби картковий будиночок. Достатньо найменшого подуву вітру. Сьогодні в їдальні була черга. Тиснява. Хтось наштовхнувся на неї, цілком ненавмисно, вона навіть не знає, як звати того хлопця, і він цього навіть не помітив. Вони ледь торкнулися одне одного. Він ні в чому не винен. Але Майя знову провалилася в пекло, за одну мить.

Коли Майя з Аною були малими, вони часто рахували метеликів, цілісіньке літо. Зараз усе змінилося, і Майя рахує їх інакше. Вона знає, що метелики помирають, коли опадає листя.

Жах. Він незбагненний. Майже всі ми знаємо це відчуття, але ніхто не вміє його пояснити. Майя дивиться на своє відображення у дзеркалі й дивується: чому не видно жаху? Не видно навіть на рентгені — як таке може бути? Хіба можливо, щоб щось, що так жахливо гупає всередині, не з’явилося на знімках, ніби чорний шрам, випалений на нашому скелеті? Хіба може бути, що у дзеркалі не видно, як їй боляче? Вона вміє прикидатися. Ходить у школу, сидить на уроках, виконує домашні завдання. Грає на гітарі, й це навіть допомагає, або ж вона сама себе в цьому переконала. Можливо, треба просто чимось зайняти руки. З книжок про «психологічні тренінги», які читає тато, Майя дізналася, що мозок повинен контролювати тіло, але часом буває навпаки — і це, можливо, єдиний спосіб вижити. Вона бачила, як дорослі, переживаючи депресію, займаються звичними справами, тримають себе в русі, тренуються, прибирають дім, ремонтують літні будиночки. Знаходять для себе щось, що змусить їх встати з ліжка зранку: треба полити квіти, виконати доручення, робити будь-що — аби тільки не мати часу дослухатися до своїх почуттів. Ми наче сподіваємося, що фізичні рухи, ці малі щоденні ритуали, зможуть приспати наш жах.

Майя навчилася контролювати свою шкіру, не давати їй тріснути від вогню, який палахкотить усередині. Вона переконує себе, що, зумівши обдурити інших, врешті зможе обдурити й саму себе. Але будь-яка дрібниця може відкинути її назад — лампа, подібна на ту, що стояла в кутку Кевінової кімнати, або скрип підлоги — як тоді, коли хтось нарешті піднімався сходами в будинку його батьків, поки вона кричала там цілу вічність. Могло минути кілька тижнів, і все наче було гаразд, а тоді з’являвся якийсь звук або запах — і вона знову опинялася там. На його ліжку. Його рука була в неї на шиї, його владний натиск — на її роті.

Той хлопець у шкільній їдальні просто торкнувся до неї, для нього це не мало жодного значення, але в ній спалахнуло полум’я. Усередині неї, ніби вибухівка, розірвався напад панічного жаху.

Кажучи про зґвалтування, ми завжди говоримо в минулому часі. Вона «стала». Вона «постраждала». Вона «через це пройшла».

Але Майя не пройшла через це, вона далі це проходить. Її не зґвалтували — а далі ґвалтують. Для Кевіна це тривало кілька хвилин, а для Майї — ніколи не закінчується. Напевно, їй усе життя щоночі буде снитися бігова доріжка. І там вона вбиває його, щоразу. Майя прокидається, відчуваючи, як нігті врізаються в долоні і як вона кричить, зціпивши зуби.

Жах. Він наш невидимий володар.

У поліцейському відділку в Геді забагато справ і замало працівників, так само, як у всіх інших відділках у невеликих містах. Легко підсміюватися над пізніми прибуттями на виклики і нескінченними розслідуваннями, наче так роблять навмисно. Але в цих краях поліцейські нічим не відрізняються від людей інших професій: дайте їм трохи часу та можливість виконати свою роботу — і вони її зроблять. Дайте їм хокейних уболівальників у червоному, які опиняються в лікарні страшенно побитими, — і поліцейські поставлять правильні запитання. Дайте поліцейським ліс, який вони добре знають, — і врешті вони щось у ньому знайдуть.