Фредрик Бакман - Ми проти вас

— Ось! — вигукує один із поліцейських після годинного прочісування галявини, на якій, за їхніми розрахунками, відбулася бійка.

Він кидає якийсь предмет своєму колезі.

Це кросівок. За розміром видно, що підійде він на вік дванадцяти років.

Лео сидить на сходах перед будинком. Майя дивується, побачивши його.

— Чому ти тут сидиш?

— Я загубив ключі, — бурмоче Лео.

Майя підозріло примружується. Звертає увагу, що Лео взутий у старі зношені кросівки.

— А де твої нові кроси?

— Вони мені вже не подобаються, — обманює він.

— Ти ж МІСЯЦЯМИ скиглив мамі, щоб вона тобі їх купила!

Майя думає, що брат відгавкне щось у відповідь, але той просто сидить, потупивши погляд на жорству. В нього набрякло обличчя, під оком видно синець — він усім каже, що на фізкультурі йому поцілили в голову м’ячем, але ніхто не бачив, як це сталося. А сьогодні у школі Майя чула, як шепотілися про чорну куртку, що висіла в його шафці.

— Ти як… нормально? — обережно запитує вона.

Лео киває.

— Не кажи мамі, що я загубив ключі, — просить він.

— Я на тебе не доношу, — шепоче вона.

Вони багато разів підсирали одне одному, як сестра і брат, але ніколи не доносили. Це Майя навчила цього Лео — якось уночі, коли їй було дванадцять, вона пішла на свою першу велику вечірку й повернулася додому значно пізніше, ніж обіцяла, але батьки її не спіймали, бо Майя постукала у вікно до Лео і залізла в його кімнату. «Ми не доносимо одне на одного», — сказала вона своєму сонному братикові, а він був тямущий, щоб зрозуміти, що й сам одного дня отримає вигоду від такої домовленості.

Пізно ввечері перед дверима з’являється поліцейський. Петер знайомий із ним — його малий грав у хокей у тій самій віковій групі, що й Лео. Можливо, тому слова поліцейського пронизує такий жаль:

— Вибач, Петере, що тебе турбую так пізно, але в нас тут була бійка в лісі біля Геда. Кілька людей отримали серйозні травми. Бійка не обійшлася без «Групи».

Петер розуміє його неправильно:

— Вам добре відомо, клуб не має ніякого стосунку до «Групи», і якщо ви…

Поліцейський перериває Петера, простягаючи йому кросівок:

— Ми знайшли це на тому місці, де сталася бійка.

Петер бере кросівок свого сина, в нього тремтять руки. Коли він востаннє тримав загублене взуття своєї дитини? Коли Лео було два роки? Три? Відколи в його сина ступні стали такими великими?

Слова поліцейського звучать вибачливо:

— Я б не знав, чий кросівок, якби мій син тижнями не випрошував купити йому такі самі. Я сказав, що для дванадцятирічного хлопця вони задорогі, а він кричав, що я взагалі нічого не доганяю і що «ВСІ мають такі!». Я запитав: «Хто? Назви хоч би одного». І він відповів: «Лео».

Петер намагається опанувати свій голос. Для дванадцятирічного хлопця це задорогі кросівки. Міра з Петером влітку погодилися купити їх для Лео, тому що відчували докори сумління через усе… що сталося.

— Я… але ж це звичайна модель кросівок… та ж, напевно, є купа дванадцятирічних хлопців, які мають…

Поліцейський дістає ще дещо. Невелику в’язку ключів.

— Також ми знайшли ось це. Якщо ти зараз зачиниш двері перед моїм обличчям, маю підозру, що мені вдасться їх відчинити.

Петер більше не заперечує. Забирає ключі. Мовчки киває.

— Лео повинен прийти до відділку для допиту, — каже поліцейський.

— Йому ж усього дванадцять років… — ледве вимовляє Петер.

Поліцейський мучиться, як і Петер, але залишається непохитним.

— Петере, все серйозно. Хлопці з Геда билися з «Групою» й раніше, але тепер ситуація непроста. Троє лежать у лікарні, в них серйозні травми. Вони захочуть помститися, а тоді мститися почне «Група», це ж не жарти. Рано чи пізно це закінчиться чиєюсь смертю!

Петер тримає в руках кросівок і ключі, несвідомо притискаючи їх до грудей.

— Я… Лео ще… я можу хоча б сам привезти його до відділку?

Поліцейський киває.

— Твоя дружина — адвокатка, так?

Петер розуміє, що він має на увазі. Це до смерті лякає його. Коли поліцейський автомобіль від’їжджає, Петер не стукає до кімнати сина. Він відчиняє двері ногою.

За мить батько і син кричать один на одного: вони стоять обличчям до обличчя, проте ще ніколи відстань між ними не була аж такою далекою.

А поліцейський мав рацію. Це закінчиться чиєюсь смертю. Скоро.

Майя зачиняється у ванній. Їй чути, як тато кричить на Лео, як мама кричить на тата, щоб він припинив кричати, а тоді вони кричать одне на одного в суперечці, хто має більше право кричати. Вони налякані, злі, безсилі. Як будь-які батьки.